85 Розділ

— Я сама! — миттєво відрізала вона, наливаючи собі воду.

— «Я сама», «я сама»... Скільки можна? — хмикнув я, прожовуючи шматок.

— Я зараз виделкою тебе заколю! — засичала Еві, знову повертаючись до мене з войовничим виглядом.

— Спробуй, — усміхнувся я, запхав останній шматок яйця й підвівся зі столу.

Залишивши тарілку в раковині, я поплівся у ванну вмитися й привести себе до ладу. Поглядаючи на дзеркало й порожній стаканчик для гігієнічних приладів, я голосно гукнув скрізь проріз дверей:

— Щітку свою теж треба принести.

— Ти закриєшся?! — долетів із кухні її роздратований крик.

— Не думаю. Чекаю на вулиці, — відгукнувся я.

Я вийшов із ванної, накинув на плечі свою чорну куртку, швидко взувся й вискочив із квартири. На вулиці свіже ранкове повітря миттєво тверезило голову. Я підійшов до свого матового Porsche Panamera, клацнув сигналізацією й сів на шкіряне водійське сидіння. Двигун завурчав низьким, потужним басом.

Витягнувши телефон із кишені куртки, я знайшов потрібний контакт і набрав номер Джеффа. Гудки тривали недовго.

— Потрібна допомога, — без вступу відрубав я, як тільки на тому кінці підняли слухавку.

— Що? — пролунав здивований голос Джеффа.

— Хтось пробрався до Евілін вчора вночі. Мені треба все про нього знати. Його хтось прислав.

— Я не зрозумів, ти чим зайнятий? — у голосі Джеффа спалахнула роздратована аграсія. — Ти маєш її вбити, містер Дрейвенор!

— Я сам вирішу, — процідив я крізь зуби, і мій голос став крижаним, не залишаючи місця для суперечок. — То ти допоможеш?

На тому кінці дроту запанувала важка, напружена тиша. Джефф важко зітхнув.

— Добре... Я прошарю всі замовлення бандитів у цьому районі. 

— Бувай, — коротко кинув я й вимкнув виклик.

Еві вийшла з під’їзду за кілька хвилин. На ній був простий, але елегантний одяг, гарно зібране волосся, а обличчя зберігало той самий кумедний, насторожений вигляд. Вона демонстративно ігнорувала мій погляд, поки сідала на пасажирське сидіння Porsche, і весь шлях до її роботи ми проїхали під її тихі погрози більше ніколи не пускати мене на поріг.

Коли вона нарешті вискочила біля свого офісу й зникла за скляними дверима, посмішка з мого обличчя миттєво сповзла.

Я розвернув машину й натиснув на газ, повертаючись назад до будинку.

Припаркувавшись у дворі, я підійшов до консьєржа та охоронця будинку. Зобразивши на обличчі щире роздратування, я спокійно сказав, що якісь малолітки подряпали мою машину цвяхом вночі. Охоронець, кинувши погляд на дорогий матовий Porsche, без зайвих питань виявив співчуття й легко провів мене до кімнати моніторингу, щоб показати записи з камер за ніч.

Я швидко промотав відео до потрібного часу. На екрані з'явився той самий покидьок, який вломився до Еві. Його обличчя на секунду чітко потрапило у світло ліхтаря біля під’їзду. Я дістав телефон і зробив декілька якісних, чітких знімків прямо з монітора, після чого відправивав один із них Джеффу.

— Дякую, далі я сам розберуся, — кинув я охоронцю й піднявся в свою квартиру.

Увійшовши в порожнє помешкання, я дістав свій ноутбук, підключив портативний сервер і завантажив фотографію в закриту базу розпізнавання облич, яку ми використовували для пошуку цілей.

Програма почала сканувати риси рила цього виродка, порівнюючи їх із мільйонами файлів у базах даних, кримінальних реєстрах та приватних каналах. Я відкинувся на спинку стільця й затягнувся цигаркою, мовчки спостерігаючи, як на екрані миготять тисячі облич.

Минуло близько двадцяти хвилин. Монітор коротко пікнув, і зелене віконце сповіщення вивело потрібний результат. Повний збіг. На екрані з'явилося його досьє: ім'я, кличка, останні затримання, судимості та, найголовніше, його поточна адреса й контакти. Я дізнався все, що мені було потрібно.