84 Розділ

— Скористався? — я щиро, тихо засміявся, і цей сміх знову вібрував у вузькому просторі між нами. — Еві, якби я скористався моментом, ми б зараз обговорювали зовсім не твій «посттравматичний синдром». Я буквально врятував тебе від самої себе. Ти мала б сказати мені «дякую» й спекти млинці на сніданок.

— Дякую?! Млинці?! — у неї аж дихання перехопило від моєї вишуканої нахабності. Вона спробувала штовхнути мене ногою під ковдрою, але я легко заблокував її рух своїм коліном, надійно притиснувши її до матраца. — Ти нестерпний, пихатий, самозакоханий божевільний! Я швидше спечу тебе, ніж зварю тобі хоч щось!

— Раніше були лише качалка й віник, — я нахилився ще нижче, так що моє дихання обпекло її вилицю, а волосся торкнулося її щоки.

— Замовкни! — закричала вона, заплющуючи очі й закриваючи вуха долонями, аби тільки не чути мого низького, знущального голосу.

— Не замовкну, поки ти не визнаєш двох речей, — прошепотів я їй прямо в долоню, якою вона закривала вухо. — Перше: ти рада, що я тут. Друге: твій «сон» був найкращою частиною цієї жахливої ночі.

— Замовкни, замовкни, замовкни! — вона різко відкрила очі й люто витріщилася на мене. — Ти... ти просто бидло, Каелю!

— Зато твоє бидло, — з посмішкою відпартував я, не зрушивши й на міліметр.

Не чекаючи більше жодної секунди моїх підкатів, вона різко, із силою перекотилася прямо через мене. У процесі її гострий лікоть із розмаху врізався мені у живіт.

Біль обпік так, що в очах на мить потемніло. Я важко видихнув, стиснувши зуби й ледь утримавши глухий стогін всередині. Поки я вирівнював дихання, Еві вже підхопилася з ліжка й смішними, швидкими кроками вискочила з кімнати, гордо задерши підборіддя.

Я повільно підвівся, поправив футболку й, злегка притримуючи бік, поплівся слідом за нею на кухню. Вона вже стояла біля плити, люто клацаючи кнопкою чайника, ніби цей бідний прилад був винен у всіх її бідах.

— Відчепись, — процідила вона, навіть не повертаючись до мене головою, хоча вуха в неї все ще горіли рожевим полум'ям.

— Не можу, ти заворожуєш, — прошепотів я, підходячи ззаду й спираючись плечем об дверний одвірок, розглядаючи її зі спини.

— Замовчи, — вона різко розвернулася, згортаючи руки на грудях і впираючись у мене своїм найзлішим поглядом. — Сядь і сиди. Спокійно. Без своїх дурних жартів.

— Слухаюся й покоряюся, міс Уінтер, — з удаваною покірністю відповів я й повільно опустився на стілець, розправивши широкі плечі. Оглянув її тісну, але таку затишну кухню й ніби між іншим додав: — Мені треба сюди принести щось зі свого одягу, щоб краще жилось. Я ж не можу ходити і спати в одному й тому ж.

Еві аж поперхнулася повітрям від такої нахабності. Вона схопила зi столу дерев'яну лопатку й загрозливо занесла її в повітрі:

— Я тебе з вікна викину, і буде житись просто чудово!

— П'ятий поверх, Еві, — примружився я з посмішкою, підпираючи підборіддя кулаком. — Я не виживу.

— Виживеш, ти живучий виродок, — огризнулася вона.

— Та чому ти така зла? Постійно обзиваєш, — удавано-сумно зітхнув я, притиснувши долоню до серця.

— Дійсно! — вигукнула вона й з усього розмаху кинула в мене лопатку.

Я легко перехопив дерев'яну штуку прямо в повітрі за кілька сантиметрів від свого обличчя, тихо засміявшись. Еві лише пирхнула, розвернувшись назад до плити.

Через десять хвилин на столi переді мною неочікувано з'явилася гаряча тарілка з ніжним омлетом. Вона поставила її мовчки, не дивлячись на мене й вдаючи, що робить це виключно з ввічливості.

Я спокійно протягнув руку, відкрив перший верхній ящик стільниці й без вагань дістав звідти сільничку. Я знав тут абсолютно все: де лежать спеції, де заховані запаси кави, у якому ящику сухі серветки. Камери, які я особисто розставляв по кутках її квартири протягом останніх тижнів, давали мені повний доступ до її життя. А коли я лазив тут уночі, ховаючи мікрооб'єктиви в датчики диму та лиштву дверей, я вивчив цей простір до останнього сантиметра.

— Я підвезу до роботи, — мовив я, посипаючи омлет сіллю й спокійно беручи виделку.