71 розділ

Незнайомець не вимовив жодного слова. Його мовчання було страшнішим за будь-які погрози — абсолютне, глухе, розраховане.

Коли він зробив ще один крок, затискаючи мене в кутку, інстинкт самозбереження випередив розум. Я зі всієї сили вдарила його ногою прямо в коліно.

Чоловік глухо сипнув, але встояв. Я ринулася вбік, намагаючись вирватися до виходу, але він виявився швидшим. Його сильна долоня мертва хваткою впилася в моє волосся, боляче смикнувши назад. Голову дико обпекло болем, ноги підкосилися, і я з гуркотом впала на підлогу.

Задихаючись від жаху й сліз, я почала п'ятитися назад по килиму, поки спиною не впиралася в нижню частину дивана. Тікати більше не було куди.

— Чого тобі?! Хто ти?! — закричала я, закриваючи груди тремтячими руками. — Людина Вейна?!

Незнайомець застиг. З-під щільної маски вирвався тихий, огидний, хрипкий сміх. Він повільно похитав головою, даючи зрозуміти, як сильно я помиляюся.

Він повільно присів на корточки прямо біля мене. Його важкий, липкий погляд крізь прорізи в масці обпікав шкіру. Перш ніж я встигла зреагувати, його рука в шкіряній рукавичці потягнулася до моєї сорочки.

— Що ти робиш?! — вискнула я, б'ючись об диван, і почала відчайдушно відштовхувати його руками, викручуватися, пручатися всім тілом.

Чоловік із силою схопив тканину біля мого горла й ривком потягнув на себе. Пластмасові ґудзики з тріском відірвалися й зі дзвеном розлетілися по підлозі. Сорочка розпахнулася. Я миттєво прикрилася руками, зажмурюючись від пекучого сорому й дикого жаху, але відчувала, як його очі буквально вп'ялися в моє відкрите тіло.

— Покидьок! — закричала я й зі всієї сили вдарила його двома ногами в груди.

Це лише розлютило його. Він навалився зверху, затискаючи мої ноги своєю вагою, і одним жорстким рухом перехопив мої зап'ястя, сковавши їх обома руками над моєю головою. Я брикалася, викручувалася, судорожно намагалася скинути його з себе, але різниця в силі була колосальною.

Він, з навмисною, садистською повільністю, опустив одну руку з своїх зап'ясть, залишаючи обидві мої руки скованими. Він почав повільно вести вниз, уздовж мого напруженого, здригаючогося від огиди тіла. Його пальці, холодні й безжальні, торкалися шкіри там, де сорочка була розірвана, змушуючи мене здригатися від кожного дотику. Він не поспішав, він смакував мій жах, моє приниження.

З-під маски вирвався тихий, задоволений стогін, від якого по спині пробігли крижані мурашки. Не такі мурашки, як з Каелем, ні. Від огиди, безпорадності і тваринного страху. Він нахилився нижче, і я відчула, як він вдихає запах мого волосся. Його стегна щільно притиснулися до моїх.

Я задихалася, мої очі застилали сльози, а в голові пульсувала єдина думка: "Тільки б не це, тільки б не це...". Я знову спробувала брикнутися, викрутитися, але він лише міцніше стиснув мої руки й навалився всією вагою, придавлюючи мене до підлоги, мов комаху.

І тоді, вигадавши секунду, я зібрала залишки сил і з усією люттю вдарила його коліном прямо між ніг. Чоловік дико, хрипко засичав від болю й на секунду випустив мої руки, схопившись за пах.

Цієї секунди мені вистачило. Я не думала — наче в безумстві, моя рука шарешнула по журнальному столику поруч, пальці впилися в важку керамічну вазу. Я з силою розмахнулася й розтрощила її об його голову.

Ваза з тріском розпалася на друзки. Незнайомець похитнувся, але коли я вскочила на ноги, намагаючись рвонути геть, він наосліп схопив мене за залишки одягу. Тканина остаточно тріснула, сорочка порвалася, залишаючись у його руках.

Я вирвалася з останніх сил, забігла у ванну кімнату, з силою грюкнула дверима й клацнула засувом замка. У той же момент у двері вдарив важкий, потужний кулак. Дерево затріщало. Двері здригнулися від першого удару, потім від другого.

Я відскочила до раковини, важко й рвано дихаючи. Світло у ванні різало очі. Мене накрив абсолютно залізобетонний, паралізуючий ступор. Руки й ноги затерпли, серце в грудях калатало так, ніби ось-ось розірветься, а в голові була дзвінка, порожня тиша. За дверима знову прогримів глухий удар — він вибивав двері. Замок довго не витримає.