67 розділ

— Нахаба! Ти ж казав, що не будеш чіпати мене! — засичала я, намагаючись викрутити зап'ястя з його залізного захоплення, але його хватка була непорушною.

— Це тактичний маневр, щоб ти не втекла на підлогу через свою дурну впертість.

— Випусти негайно! Я не можу поворухнутися!

— А тобі й не треба ворушитися, — його посмішка стала ще солодшою й небезпечнішою, коли він схилився нижче, практично торкаючись своїм носом мого. — Насолоджуйся компанією гарного чоловіка.

— Вовчара! — я спробувала підняти коліно, але його нога, важка й тверда, надійно притискала мене до матраца.

— О, повертаємося до компліментів? — тихо засміявся він, і ця вібрація його грудей знову віддалася в кожній клітинці мого тіла, змушуючи серце зробити божевільний кувирок. 

— Відпусти... — вихопилося в мене напівпошепки. 

— Ні, — оксамитово прошепотів він, трохи подавшись уперед, від чого його гаряче дихання обпекло мою шию. — Ти ж знову втечеш. Підеш спати на диван із принципу.

— Я не збиралася на диван! — я спробувала сіпнутися, але його важка нога, перекинута через мої стегна, надійно придавлювала мене до матраца. — Ти просто нестерпний. Каелю, серйозно, у мене вже руки затікають!

— Брешеш. Я тримаю ніжно. Але якщо ти пообіцяєш не брикатися, я трохи послаблю хватку.

— Нічого я тобі не обіцяю, потворо.

— Ого, рівень дипломатії просто на висоті, — тихо засміявся він, і цей радіаційний, низький сміх вібрацією віддався в моїх грудях. — Гаразд, давай торгуватися. Один поцілунок — і я звільняю праву руку.

— Ти з глузду зсунувся?! Може, тобі ще й ключі від квартири віддати? Хоча чекай, ти й так вломився сюди, мов господар!

— Ключі не треба, у мене є більш ефективні методи входу, — знову підколов він, грайливо примружившись. — Ну то як? Поцілунок? Чи ти віддаєш перевагу залишатися моєю полонянкою до ранку? Зізнайся, тобі ж подобається.

— Мені? Подобається?! — витріщилася я на нього, відчуваючи, як щоки починають палати від обурення й небезпечної близькості. — Ти самозакоханий, нахабний, некерований психопат!

— Зато який красивий психопат, — не здригнувшись, відпартував Каель. — І головне — твій особистий.

— Ти не мій!

— Поки що, — його посмішка стала ще солодшою, але раптом він повільно послабив хватку. Його пальці розчепилися, випускаючи мої зап'ястя, і він просто поклав свої гарячі долоні обабіч моєї голови, нависаючи надо мною. — Я відпустив. Можеш бити.

Я миттєво підтягнула руки до грудей, але впитися ліктями в його боки чомусь чинити опір уже не було сили. Лютий запал минув, залишаючи лише густу, пекучу напругу між нами.

— Ти все одно важиш як тонна, — пробурчала я, намагаючись не дивитися йому в очі. — Зніми хоча б ногу.

— Нога залишається. Це моя гарантія безпеки, — він підсунувся юлижче, торкаючись кінчиком носа моєї вилиці. — Еві...

— Що?

— Перестань удавати, що ти мене ненавидиш. У тебе це погано виходить.

— Я не удаю. Ти жахливий.

— Я знаю, що жахливий. — м'яко прошепотів він, і в його голосі раптом зникли всі підколи, поступаючись місцем глибокій, захисній ніжності.

Я затамувала подих. Його рука повільно сковзнула з подушки й обережно, з неймовірною точністю торкнулася вимикача нічника на тумбочці.

Клац.

Кімнату вмить затягнуло суцільною, непроникною, вугільно-чорною темрявою.

Темрява густим й огидним полоном, ніби рідка смола, що миттєво затопила кожен куток кімнати.