63 Розділ

Я лише мовчки закивала головою, задихаючись від сліз:

— Він майже придушив мене.

Каель обережно заправив моє розпатлане волосся за вухо й м'яко підняв мою голову за підборіддя. Його погляд упав на темний, багрово-синій синець, що вимальовувався на блідій шкірі.

— Тварюка, — крізь зуби процідив він, адресуючи нападнику.

Каель ніжним, але впевненим рухом взяв мене за руку й обережно посадив на стілець в кухні і підійшов до раковини.

Клацнув вимикач, і з крана з шумом потекла вода. Каель включив воду й почав ретельно, з якоюсь механічною жорстокістю мити руки. Він довго й мовчки стирав зі своїх долонь і пальців чужі й свої сліди крові, поки шкіра не почервоніла під струменем. Потім вимкнув воду, обтер руки об власні джинси й поставив чайник.

Клацнула кнопка.

Каель повернувся, сперся попереком об стільницю, розправив широкі плечі й просто дивився на мене. Його нефритові очі, виснажені від пережитого, не зводилися з мого обличчя. А я дивилася на нього.

Він стоїть тут, на моїй кухні, і змиває чужу кров зі своїх рук так просто, ніби це звичайна побутова річ. Людина, яка півгодини тому ламала кістки й була готова розкроїти череп без жодного вагання... зараз дбайливо гріє для мене чай. Він — вбивця. Холодний, небезпечний, страшний. Але чому поруч із цим монстром я почуваюся в абсолютній, недоторканій безпеці? Чому його звірина лють лякає мене менше, ніж погляд будь-кого іншого? Я мала б втікати від нього без озирання... а замість цього просто сиджу й шукаю порятунку в його світло-зелених очах.

Поки чайник на плиті повільно починав шуміти, Каель без жодного слова розвернувся й відкрив верхню шафку. Рукою він безпомилково дістав мою улюблену чашку, а з сусіднього висувного ящика — пакет із чаєм.

Він робив усе мовчки, спокійно й з дивовижною, лякаючою впевненістю. На диво, він чітко знав, де й що лежить на моїй кухні, і поводився так природно й невимушено, ніби бував тут сотні разів.

Звідки? Звідки він знає, у якому ящику лежать ложки? Де стоїть чай? Звідки ця господська впевненість у моєму домі? Він же бачив все по камерах. Від цієї думки по спині пробіг мороз. Він орієнтується в моєму житті краще, ніж я сама у власних думках. І це "не три дні"...

Він налив окропу, поставив гарячу чашку переді мною й м'яко торкнувся мого плеча, перш ніж вийти з кухні.

Поки я дрібними, тремтячими ковтками пила гарячий чай, намагаючись зігрітися зсередини, із зали донеслися тихі, ритмічні звуки. Я піднялася й тихо виокремилася з кухні. Каель стояв у центрі кімнати. Він знайшов ганчірку, опустився на коліна й спокійно, ретельно витирав підлогу від темних плям крові, що лишилися після бійки.

Він стере багряні сліди з моєї підлоги так само незворушно, як змивав їх зі своїх рук. Без огиди, без жодної емоції на обличчі. Для нього це буденність. Чиста, механічна робота. Він прибирає сліди насильства з мого життя так само легко, як розправляв комір на моєму пальто. І від цієї контрастності між його крижаною жорстокістю до ворогів і цією німою турботою про мене в мене знову перехопило подих.

Закінчивши, він підвівся й зайшов у ванну кімнату. Я повільно послідувала за ним, зупинившись у дверному прорізі. Каель стояв навпроти розтрощеної стіни. Його очі з виснаженим сумом розглядали глибокі тріщини на стіні.

— Вибач за це... — тихо промовив він, не повертаючи голови.

— Він не повернеться? — прошепотіла я.

— Не повернеться, — відрізав Каель.

— Мені страшно... — зізналася я, і це була найчистіша правда за весь вечір.

Каель повільно обернувся до мене. Його погляд впився в моє обличчя. Сережка у правому вусі холодно відблиснула.

— Тоді я лишусь тут на ніч, — спокійно й твердо сказав він.

— Що?! — вихопилося в мене, і серце знову зробило божевільний кувирок.

— Для твоєї безпеки, — відповів він, роблячи повільний крок до мене й не залишаючи жодного шансу для заперечень.

Він повільно обійшов мене в вузькому коридорі й зупинився біля самого виходу з ванної, заклавши руки в кишені штанів.