61 Розділ

— Накинь, — його голос був тихим, але в ньому звучала така бездонна, крижана смерть, від якої в жилах застигала кров.

Я не наважилась зробити й руху. Тоді він нарешті обвів поглядом моє тіло. Я стояла, притиснувшись до кута, у самому лише тонкому топі, що ледь прикривав груди, тремтячи від холоду та переляку. Його погляд на мить затримався на мені.

— Перепрошую, — видихнув він, і його голос зламався. — Зараз ми розберемось.

Він різко смикнув нападника на себе, виводячи його з ванної кімнати. Я, загорнувшись у його куртку, що пахла хвоєю, повільно вийшла слідом, зупинившись за кутом кімнати, щоб бачити, що відбувається в залі.

Каель з силою штовхнув чоловіка, і той, перечепившись через килим, гепнувся на підлогу в центрі кімнати. Виродок, скулячи, спробував відповзти, але Каель миттєво опинився над ним, наступаючи важким черевиком на його ногу.

— Що тобі треба? — просичав Каель, нахиляючись до нього.

— Мені... нічого! — прохрипів нападник, задихаючись від болю.

— Хто тебе сюди прислав? — Каель ударив його рукояткою пістолета по обличчю, розбиваючи носа.

Каель був небезпечним. Він був машиною для вбивства. Він бив точними, розрахованими ударами, ламаючи кістки, розриваючи плоть. Кожен його рух, кожен удар був просякнутий такою дикою, первісною жорстокістю, що я мимоволі здригалася, хоча й не могла відвести погляду.

Він підняв нападника за комір, підтягнув до себе й ударив головою об стіну. Закривавлене тіло виродка безсило сповзло на підлогу. Каель, важко дихаючи, розвернувся в мій бік.

У його очах не було нічого людського. Це був той самий убивця. Але коли його погляд упав на мене, я побачила, як у них знову спалахнула ніжність. Він кинув пістолет на диван і в два кроки опинився біля мене, падаючи на коліна.

— Еві... — його голос зламався.

Його широкі плечі здригалися від надлишку адреналіну, а темне волосся було скуйовджене. З цього ракурсу, знизу вгору, його погляд здавався не просто проникливим — він підкоряв, знезброював, позбавляв будь-якої здатності чинити опір.

Він повільно підвівся, виростаючи переді мною, але залишаючись на достатній відстані, щоб не злякати. Його великі, вкриті саднами й кров'ю долоні тремтіли. Він підніс їх до мене, але не торкався, зависнувши в міліметрі від моєї шкіри.

— Можна?.. — прошепотів він, і в цьому єдиному слові прорізалася дика, божевільна жадоба й лякаюча обережність.

Я лише повільно видихнула, не в змозі вимовити ні слова. Він трохи відсунув куртку біля шиї.

Каель завмер. Його погляд упав на садни й синці, що контрастували з моєю блідою шкірою. Ціла хвиля темного, засліплюючого болю прохопила його очі. Він обережно підніс свої важкі, вимазані в чужій крові долоні, але не торкався — лише зупинив пальці за міліметр від моїх саден, наче боявся заподіяти мені ще більше болю. Його подих став важким і переривчастим.

— Я вб’ю кожного, хто погляне на тебе так, як він... Я знищу будь-кого.

Чоловік на підлозі раптом глухо засичав і ледве помітно ворохнувся, намагаючись підвестися на ліктях.

Каель зреагував миттєво. Рефлекси вбивці спрацювали швидше, ніж він встиг про це задуматися: він одним рухом зірвав із дивана свій пістолет, зняв із запобіжника й націлив прямо в голову нападнику. Палець на гачку натягнувся.

— Ні, Каель. — вихопилося з моїх грудей переляканим, благальним криком. — Не можна!

Каель застиг. Його очі на секунду заплющилися, опановуючи дикий звіриний інстинкт. Він важко видихнув, опустив зброю. Потім грубо, мов мішок із  , схопив нападника за комір, підняв його з підлоги й витягнув у коридор, безжально виставивши за вхідні двері.

Скориставшись цією секундою, я розвернулася й наче божевільна забігла у свою кімнату. Схопила ручку дверей, з силою зачинила їх і прокрутила засувок. Руки все ще дико тремтіли. Наосліп розшукавши в шафі першу-ліпшу футболку, я швидко накинула її на себе, ховаючи оголену шкіру та сліди від чужих пальців.

Після цього сил не залишилося взагалі. Я безсило впала на ліжко, обхопила коліна руками й сиділа, просто туплячи в одну точку на стіні. Голова була порожньою, а в вухах дзвеніла глуха, отруйна тиша.