58 Розділ

Я перестала видиратись, зрозумівши марність цих спроб, і просто застигла, випроставшись перед ним, як натягнута струна. 

— Ніколи більше не торкайся мене. Не з'являйся мені на очі. Не говори зі мною. Зникни. Не треба мене захищати!

Його пальці на моїй талії ослабли. Каель повільно відпустив мене, відступаючи на півкроку й не зводячи свого важкого, нефритового погляду.

— Пробач... — тихо мовив він, і в цьому єдиному слові прорізалася дика, глуха втома.

— Не вибачайся, тобі не треба цього робити, — з гіркою іронією витиснула я, натягуючи на себе захисну броню сарказму. — Я знаю тебе всього лиш три дні!

Каель на мить зажмурився, а коли розплющив очі, у них спалахнуло щось дивне й незбагненне.

— Неправда. Не три, — вирвалося в нього.

Я застигла, насупившись:

— Що?

Серце боляче тьохнуло від його мовчання, але страх і лють виявилися сильнішими. Я розвернулась і пішла геть, карбуючи кроки по замерзлій бруківці.

Проте Каель знову не дав мені просто так піти. Наздогнавши за секунду, він різко розвернув мене за плечі й з усієї сили обійняв. Стулив руки навколо мене, притискаючи до себе, ніби хотів запам'ятати це відчуття на все життя, ніби це була наша остання секунда у цьому світі.

— Я сказала, не чіпай мене! — закричала я йому в плече, намагаючись упертися долонями в його тверді груди.

— Не відштовхуй... — прошепотів він, і його голос зламався на останньому складі. — Обіцяю не торкатись більше.

Він повільно розчепив руки й зробив крок назад, залишаючи між нами прірву. Цього разу він справді не біг слідом. Я розвернулася й пішла геть, відчуваючи, як його погляд пече мені спину аж до самого під'їзду.

Я повільно повертала ключ у замку. Вуха все ще закладало від нічного холоду, а в голові суцільним, нестерпним гулом лунали його останні слова.

«Не три…»

Що це взагалі означало?! Звідки він може мене знати більше трьох днів? Це просто чергова маніпуляція? Ще одна його божевільна гра, аби остаточно позбавити мене глузду?! Чи він стежив за мною раніше за вбивство?

Я зачинила важкі вхідні двері, клацнула засувом і безсило прихилилася потилицею до прохолодної стіни передпокою.

Він — вбивця. Хворий, холоднокровний психопат, який щойно на моїх очах застрелив птаха й навіть оком не здригнув. А я... я дала йому себе поцілувати. Я стояла й тремтіла в його обіймах, поки в животі від цього катувальника пурхали божевільні метелики. Яка ж я дура. Боже, яка ж я дура...

Сльози знову запекли в куточках очей, але я зло змахнула їх рукавом пальта. Треба зібратися. Все скінчено. Я сказала йому зникнути. Він обіцяв більше не торкатися. Тепер я вдома, у безпеці. Тут ніхто не дістане пістолет. Тут немає нічого крім мого тихого життя й спокою.

Навпомацки розшукавши вимикач, я ступила в зал і натиснула на клавішу. Яскраве, сліпуче світло заповнило кімнату. Очі на секунду зажмурилися від несподіванки, а коли я розплющила їх... серце миттєво обірвалося кудись у п'яти, зупиняючи дихання.

На моєму дивані, розпластавшись у вальяжній, господарській позі, сиділа людина.

— Якого... — голос вирвався напівпошепки, здавлений диким жахом. — Ти хто?!

Людина повільно, майже граційно розвернула голову в мій бік.

На ній був глибокий чорний капюшон, що повністю ховав волосся й обриси голови, а обличчя закривала щільна, безлика маска. Жодної риси, жодного натяку на вираз обличчя — лише темний проріз для очей, у якому холодно відбивалося світло моєї люстри.

Він не промовив і слова. Абсолютна, лякаюча тиша нависла над кімнатою, розрізана лише моїм рваним, панічним подихом.

Невідомий так само беззвучно звівся з дивана. Його постать була високою, сухою й гнучкою, мов у хижака, що готується до стрибка. Він зробив один повільний, важенний крок у мій бік. Потім другий.