57 Розділ

— Він справжній, — спокійно промовив Каель, навіть не здригнувшись, і повільно опустив зброю.

— А ти — психопат! — вихопилося з моїх грудей напівпошепки, поки я з жахом дивувалася на його холодний, абсолютний спокій.

— Ти сумнівалася? — його голос став низьким, позбавленим будь-якого тепла.

Він зробив крок до кущів, навіть не дивлячись під ноги, і носаком важкого черевика підчепив щось. Потім нахилився й підняв тіло птаха за крило. Зламана шия, плями крові, що швидко темніли на пір'ї. Каель підніс це до мого обличчя, абсолютно байдуже, із порожнім, нефритовим поглядом, у якому не було й краплі каяття.

— Дивись, Еві. Оце — моя робота. Я просто стираю життя. Птах, людина — для мене це лише ціль. — Він відкинув птаха. — Тобі все ще здається, що я «не справжній вбивця»? Що в мені є щось світле?

Мене знудило від цієї крижаної, розрахованої жорстокості. Уся та ніжність, усі його розповіді про сестру, його обіцянки захистити — усе вмить здалося огидною, брехливою грою.

Злість і дикий, засліплюючий розпач накрили мене з головою.

— Ти... потвора! — закричала я й зі всієї сили вдарила його долонею по обличчю.

Звук ляпасу відбився від стін порожнього провулка. Голова Каеля трохи смикнулася вбік, виголена лінія на його брові смикнулася. Не чекаючи його реакції, я обома руками з люттю штовхнула його в груди.

Він не чекав такого напору, похитнувся й випустив зброю. Важкий чорний пістолет із глухим стуком упав на замерзлий асфальт прямо біля моїх ніг.

Я не думала. Дії випереджали розум. Я миттєво нахилилася, схопила холодну, важку сталь і підняла її, наставляючи дуло прямо йому в груди.

— Крок назад! — гаркнула я. Голос тремтів, а разом із ним шалено, неконтрольовано тремтіли мої руки. Важкий метал здавався пекучим льодом у пальцях.

Каель застиг. Його світло-зелені, нефритові очі повільно перевелися з дула пістолета на моє обличчя. У них не було страху. Лише темний, розпечений вогонь і небезпечний азарт, який змушував серце калатати десь у горлі.

— Еві, обережніше з ним... — м'яко, майже пошепки мовив він, роблячи повільний крок... прямо на мене.

— Я сказала, назад! Я натисну на гачок! Присягаюся, Каель, я натисну!

— Натискай, — прошепотів він, виростаючи переді мною, як велетенська тінь.

За одну секунду він подолав відстань між нами. Його гаряча, широка долоня накрила мої тремтячі пальці прямо на пістолеті. Він не став виривати зброю. Замість цього він із силою притиснув дуло прямо до своїх грудей — туди, де шалено калатало його власне серце.

— Ну ж бо. Стріляй, якщо вважаєш мене потворою, — його подих обпікав мої губи. Від нього пахло морозним повітрям, тютюном і чистою, небезпечною пристрастю. — Давай, Еві. Покінчи з цим.

Страх і божевільне, неконтрольоване тяжіння сплелися в один пекучий вузол. Я мала б злякатися ще дужче, мала б втекти, але його близькість позбавляла розуму.

Він повільно завів мою руку зі зброєю вбік, розтиснув мої пальці, і пістолет знову з брязкотом упав на асфальт. 

— Ти боїшся мене, — прошепотів він прямо в мої губи, торкаючись їх своїми — гарячими, сухими, вимогливими. — Але ти не йдеш.

— Я... я ненавиджу тебе, — витиснула я, хоча мої власні пальці самовільно впилися в його плечі, шукаючи опори.

— А я ненавиджу, коли ти так дивишся, — прогарчав Каель.

Я різко розвернулась і пішла геть, майже біжачи по слизькому асфальту. Але не пробігла й кількох метрів. Каель у два довгих кроки наздогнав мене, його сильні руки владно перехопили мене за талію й притягнули назад до його гарячих грудей. Рух був настільки потужним і швидким, що мої ноги на мить навіть відірвались від землі.

— Тікаєш? — глухо прошепотів він біля самого вуха.

— Так! — я з силою викрутилася й розвернулась у його обіймах, дивлячись йому просто в очі. — Не торкайся мене!