56 Розділ

Він підскочив, хотів зупинити мене, але я вирвала руку і йшла далі.

— Пробач, Еві... — тихо витиснув він, крокуючи поруч.

— Чого ти вибачаєшся? —  посміхнулася я, не стишуючи кроку. — Це мені треба.

— Тобі не треба вибачатись.

— Треба, я ж змусила тебе розказати свою історію! — я різко зупинилася й розвернулася до нього, дивлячись у його нефритові очі.

— Ні, я сам розказав, — заперечив Каель, і в його тоні спалахнуло глухе каяття. — Я не мав вивалювати на тебе це.

— Знаєш, чому я питала? — голос здригнувся, а ліхтарне світло відбилося в сльозах, що знову забриніли на очах. — Тому що я почала щось відчувати крім ненависті. Я хотіла впевнитись, що ти також людина... що ти не псих і не злий вбивця. Я хотіла просто довести собі, що ти також людина. Що ти можеш бути другом!

Його обличчя вмить зкам'яніло, а погляд став крижаним:

— Я — вбивця.

Холодна хвиля страху знову прошила моє тіло. Я відступила на півкроку, впираючись поглядом у виголену лінію на його брові, яка зараз здавалася небезпечним шрамом.

— Спитаю востаннє... — прошепотіла я, відчуваючи, як тремтять губи. — Чому. Ти. Не вбив. Мене?

Каель відвів погляд, відвернувся вбік і з силою провів долонею по своєму темному волоссю, скуйовджуючи його.

— Так хочеш знати?! — вирвалося в нього з гнівом. — Може, треба радіти, що ти жива?! Може, треба молитись Богу і дякувати, що ти дихаєш?! Яка тобі різниця?!

— Якщо я не померла зараз — мене чекає щось гірше пізніше! — крикнула я йому в обличчя.

— Я захищу тебе, — швидко й рішуче відрізав він.

— Навіть від себе?!

— Я не ображу тебе.

— А я не вірю тобі!

— Чому? — Каель зробив крок до мене, вивчаючи кожну рису мого заляканого обличчя.

— Як тобі вірити?.. Стоп... — я раптом застигла.

Думки в голові, які весь вечір билися одна об одну, як божевільні, раптом склалися в дивний, лякаючий пазл. До мене прийшло усвідомлення. Я зробила повільний крок від нього, уважно розглядаючи цього чоловіка з маленькою сережкою у правому вусі.

— Ти не вбивця... — витиснула я, не вірячи власним словам. — Ти не той, хто вбив ту людину.

— А хто я? — низько питав він, примруживши світло-зелені очі.

— Не знаю! — я розвела руками. — Вбивця би сто процентів мене вбив! А тобі щось від мене треба. Ти будеш мене шантажувати, або щось вимагати.

— Я не можу тебе вбити, — процідив Каель. — Будь ласка, просто прийми це як факт. Не питай чому.

— Я не можу не питати!

Каель швидким, відпрацьованим рухом дістав щось з під куртки. Щось  черне, важкий.

— Ось пістолет, якщо ти не віриш. — відрізав він. — У мене є свої причини, щоб захищати тебе від інших. Свої причини.

Я не зводила очей від чорного воронованого металу в його руці. Серце зупинилося.

— Він справжній?

Каель важко вдихнув. Без жодного попередження він випрямив руку вбік і стрілянув по птаху, що сидів на гілці сусіднього дерева.

Глухий, оглушливий тріск пострілу розірвав ніч. Гілка тріснула, а пір'я й темна тінь бездихано впали в кущі.

— Ти що наробив?! — закричала я, закриваючи вуха руками й відсахнувшись назад. — Зовсім?!