55 Розділ

— Ні, — мій голос здригнувся, а з очей знову бризнули гарячі сльози, печучи замерзлі щоки.

— Нічого страшного, — продовжив він тихим, лякаюче рівним тоном, у якому не було жодної фальші. — Ти захищаєш себе. 

— Не кажи дурниць! Каель, будь ласка... — вигукнула я, і серце стиснулося від того, з якою буденністю він говорив про власну смерть.

Я зробила швидкий крок до нього, простягаючи тремтячу руку, аби схопити його за плече, зупинити, змусити подивитися на мене. Але Каель не дав мені торкнутися себе. Він плавно обійшов мене стороною, відсторонюючись і пішов вперед першим.

Його висока, темна постать швидко віддалялася під самотніми жовтими ліхтарями. Він йшов мовчки.

— Ти говориш не тільки про чужу смерть легко, а ще й про власну! — крикнула я йому в спину.

Власне луння відбилося від холодних стін будівель і розчинилося в порожнечі, вимерлого провулка.

Каель навіть не стишив крок. Його висока, темна постать продовжувала повільно й ритмічно віддалятися, карбуючи кожен крок по замерзлому асфальті.

— Ти чуєш мене, Каель?! — мій голос зірвався на розпачливий, хрипкий вигук. Я зробила кілька швидких кроків у його бік, але знову зупинилася, боячись не бігти за ним, як прив'язана. — Ти думаєш, це сміливо?! Думаєш, це красиво — сунути мені в руки зброю й казати: «Вбий мене»?! Ти просто боягуз! Ти просто втікаєш!

Він мовчав. Лише комір його шкірянки ледь тріпотів від холодного, низового вітру. Руки глибоко в кишенях, плечі напружені, як сталеві канати. Жодної реакції. Жодного повороту голови.

— Тобі легше уявити кулю у власній голові, ніж хоч на секунду дозволити собі жити! — гарячі сльози знову обпекли щоки, але я вже не намагалася їх витирати. — Ти кажеш, що захищаєш мене, а сам просто підкладаєш під мої ноги бомбу! Як я, по-твоєму, маю жити далі, якщо вб’ю людину, навіть якщо таку як ти?! Як я маю жити з думкою, що ти дав мені зброю й змусив натиснути на гачок?!

Він продовжував йти. Відстань між нами невпинно зростала. Жовте світло ліхтаря на мить вихопило з темряви його чіткий, мармуровий профіль, але погляд був спрямований строго вперед — у темно-синю, глуху ніч.

— Якщо ти хочеш померти — зроби це сам! Не втягуй мене у свій персональний кошмар! — задихаючись, вигукнула я йому навздогін, відчуваючи, як останні сили покидають мене. — Якщо ти справді вважаєш мене особливою... якщо ти взагалі здатен відчувати хоч щось, крім своєї бісової провини... зупинися! Будь ласка... просто зупинися!

Але Каель не зупинився. Його кроки залишалися такими ж рівними, важкими й безжальними. Він продовжував віддалятися, залишаючи мої слова замерзати в нічній тиші.

Ноги остаточно перестали тримати. Я безпорадно опустилася на корточки прямо на холодний, замерзлий асфальт, закрила обличчя долонями й заридала.

Пройшла хвилина. Друга. Нічний вітер обпікав мокрі щоки, а тиша навколо здавалася абсолютною й мертвою.

— Еві...

Голос пролунав прямо над головою. Низький, тихо-оксамитовий, просякнутий такою глибинною, неприхованою ніжністю, що серце всередині пропустило удар.

Я повільно, через туман гарячих слів і затуманений зір, підняла погляд.

Першим, що я побачила, була його рука. Широка, гаряча долоня, злегка тремтяча, була простягнута до мене — мов єдиний рятувальний круг серед цієї темної безодні.

А потім я підняла очі вище й зустрілася поглядом з моїм Ангелом-охоронцем.

Він стояв нахилившись до мене. У його світлих, сяючих очах більше не було ні відстороненості, ні тієї небезпечної криги, з якою він ішов геть. Там палала чистосердечна тривога й каяття. Він не пішов. Він повернувся.

— Вставай. 

— Відстань... Ти лишив мене! — витиснула я крізь сльози.

Я різко підхопилася з землі, ігноруючи його простягнуту руку, й з силою відштовхнула його в груди. Каель навіть не спробував перехопити мої зап'ястя чи зупинити цей ривок. Він просто прийняв мій удар, лише важко видихнувши гарячу пару в морозне повітря.

Я розвернулася й пішла вперед. Прискорила крок, кутаючись у пальто й натягуючи комір до самого підборіддя, аби сховати палаюче від сліз і холоду обличчя.

Я не озиралася. Але мені й не потрібно було озиратися, щоб знати: він йде позаду.

Я чула його розмірені, важкі кроки за спиною — рівно за три метри від мене. Ні ближче, ні далі. Він ішов як тінь, як мовчазний вартовий, який більше не намагався виправдовуватися чи переконувати, але й не збирався зникати.