53 Розділ

Я застигла, а він, помітивши це, ледь помітно посміхнувся:

— Я пожартував. Я ж обіцяв не чіпати тебе.

— Чому? — я подивилася на його профіль.

— Ти особлива, я вже казав.

— Чому я особлива?

— Просто ти дуже гарна, а я захищаю дітей і красивих дівчаток.

— Це і все? — мій голос трохи здригнувся від такої простої, але дивної відповіді.

— Так.

— Чому ти вбиваєш людей? — це запитання вирвалося само собою, запеченим болем.

Каель на мить замислився, і в його очах спалахнула давня, темна глушина:

— Бо вони колись вбили мене. Я вбиваю лише поганих.

— Скількох?

— Багатьох.

На моїх очах забриніли гарячі сльози. Страх і гірка жалість змішалися в один важкий вузол. Я опустила голову, намагаючись змахнути сльозинку.

— З тобою страшно...

Він промовчав. Нічого не заперечував, не намагався виправдатися.

Аби збити цю гнітючу напругу, я подивилася на темні дерева над головою, де між гілками блукав осінній вітер, і тихо мовила:

— Ти знаєш, якщо спіймати падаючий листик клену і загадати бажання, воно здійсниться.

— Не знав, — коротко відповів він.

Далі ми йшли мовчки. Морозне повітря обпікало щоки, а тихий шелест нашого кроку розносився порожньою вулицею. Думка про його слова все ніяк не залишала мене.

— Але як ти живеш із цим? — перервала я мовчанку, зупинившись біля чергового ліхтаря. — Це ж... це чиїсь життя, Каель.

Він теж зупинився, розвертаючись до мене. Його обличчя в жовтому світлі здавалося вирізьбленим із холодного мармуру — жодної емоції, жодного каяття, лише залізна, суха буденність.

— Це робота, — промовив він рівним, позбавленим будь-яких відтінків голосом. — Мені платять, а я виконую замовлення. Все просто, Еві. Для тебе це жах, а для мене — звичайний бізнес, де я просто кращий у своїй справі.

— Бізнес? На крові?

— На смітті, яке треба прибирати, — відрізав він. 

Він зробив крок уперед, збираючись продовжити шлях, але я швидким рухом перехопила його за руку.

Каель застиг. Повільно, майже неохоче, він опустив погляд на мої пальці, що міцно стискали цупку шкіру його куртки. А потім підняв очі й зустрівся зі мною поглядом — важким, темним, позбавленим будь-яких емоцій, але в самому його глибині спалахнула ледь помітна тріщина від цієї моєї зухвалості.

— Але чому саме така робота? — прошепотіла я, дивлячись йому просто в зіниці. Мої губи тремтіли чи то від холоду, чи то від болю, який розривав мене зсередини. — Чому ти обрав цей шлях? Чому?

Він не вирвав руку. Навіть не поворухнувся. Лише вітер тихо шелестів у короні клена над нашими головами, збиваючи поодинокі сухі листки.

— Я не можу розказати тобі всього, — тихо й глухо відповів він, і його голос прозвучав так, ніби він перед моїм носом з розмаху захлопнув двері.

Я повільно розчепила пальці й відпустила його рукав. Не чекаючи відповіді, опустила голову й пройшла вперед, крокуючи по мокрому, вихололому асфальту.

І саме в цю секунду спину прошив гострий, крижаний страх. Липкий, задушливий, він липнув до шкіри, змушуючи кожен м'яз розтягнутися в панічному очікуванні. Межипліччя заніміло, почало колоти тисячами дрібних голочок.

Він дістає ніж?

Думка впала в свідомість як важкий камінь. Це ж так просто для нього. Він вбивця. Він виконує замовлення. Я знаю забагато, я лізу в його темряву, я щойно торкалася його болючих ран. Чи не стала я для нього просто черговим «сміттям», яке треба прибрати? Він просто підійде ззаду, легко, безшумно, як робив це сотні разів... один точний, швидкий удар під лопатку — і все. Темрява.

Я почула, як за моєю спиною прискорилися його кроки. Довгі, важкі, рішучі. На вологій поверхні асфальту попереду мене хитнулася й швидко наблизилася його висока, темна тінь.

Втекти неможливо. Заридати на весь голос — соромно.

Усе всередині згорнулося в один суцільний вузол передсмертного жаху. Я зажмурилася, міцно-міцно заплющила очі, чекаючи на той самий холодний, нищівний біль у спині. З-під вій вирвалася й повільно скотилася по гарячій, змерзлій щоці одна-єдина, важка сльоза.