52 Розділ

Він завмер. Повітря в напівтемній редакції остаточно застигло.

Він не відсторонився одразу. Його подих обпікав мою шкіру, а очі поверх моїх пальців дивилися на мене з сумішшю шоку, закипаючого азарту й небезпечного вогню. 

— Помста? — глухо й низько спитав він, і куточок його вуст ледь помітно сіпнувся.

— Саме вона, — посміхнулася я, самовдоволено й зухвало дивлячись на нього, хоча серце в грудях калатало так, ніби збиралося розірватися.

Він коротко, майже невагомо поцілував мою долоню, відчуваючи, як під його губами прискорено пульсує вена на моєму зап’ясті. А потім, не випускаючи моєї руки, повільно перехопив її у свою широку, гарячу долоню.

Його пальці міцно переплелися з моїми з тильної сторони, і він підніс мою руку вище, поцілував її ще раз — цього разу повільно, відчутно, впиваючись губами в бік долоні. При цьому його темний, хижий погляд ні на секунду не відривався від моїх очей, випалюючи в мені всі залишки супротиву.

— Йдем, — низько промовив він, розриваючи цей пекучий контакт, але не випускаючи моєї долоні. — Треба прогулятись.

Я не стала сперечатися. Лють, яка щойно вирувала всередині, розчинилася в цьому вечірній напівтемряві, залишивши лише солодку виснаженість. Я швидко одяглася, застебнула пальто, перекинула сумку через плече й вимкнула монітор, на якому все ще висів текст про Вейна.

Ми вийшли з порожнього приміщення редакції. Прохолодне вечірнє повітря миттєво вдарило в обличчя, протвережуючи після задушливої атмосфери офісу. Вулиця була занурена в сутінки, спалахували перші вуличні ліхтарі, відбиваючись у мокрому асфальті, а місто навколо вирувало своїм звичним, чужим життям.

Каель йшов поруч, крокуючи впевнено й безшумно. Його плече час від часу торкалося мого, і це просте відчуття його присутності поруч створювало дивний, нелогічний щит від усіх загроз сьогоднішнього дня.

— Куди ми йдемо? — тихо спитала я, щільніше загортаючись у пальто й позираючи на його профіль.

— Туди, де ти поїси.

Ми зайшли у великий, розкішний ресторан у самому центрі міста. Масивні кришталеві люстри відкидали м’яке, золотаве світло на мармурову підлогу, а між затишними столиками лунала тиха, ледь чутна фортепіанна музика. Навколо сиділи люди в дорогих вечірніх сукнях і костюмах.

Я на секунду застигла біля входу, оглядаючи свій розпатланий вигляд — зім'яте пальто, звичайні джинси й трохи скуйовджене волосся після божевільного дня й перепалки в редакції.

— Каель... — я тихо смикнула його за рукав, змушуючи його нахилитись ближче. — Чи нормально я виглядаю для такого місця? Тут всі такі... вилищені.

Він зупинився, повільно перевів свій важкий погляд з інтер'єру на мене, вивчаючи кожну рису мого обличчя, і спокійно промовив:

— Не важливо, як ти вдягнена. Усі ці правила й дрес-коди просто вигадали люди, щоб удавати, ніби вони чимось кращі за інших. Для мене ти виглядаєш краще за будь-кого в цій залі.

Від цієї фрази всередині знову потеплішало. Ми сіли за віддалений столик. Каель сам зробив замовлення, і за декілька хвилин перед нами з'явилася гаряча, неймовірно смачна їжа. Я навіть не помітила, яка голодна була — адреналін нарешті остаточно вивітрився, залишаючи лише м'яке виснаження.

Після вечері ми вийшли на вулицю. На місто впала глибока ніч, повітря помітно похолодало, а на спорожнілих тротуарах спалахнули поодинокі жовті ліхтарі. Ми не сідали в машину. Просто йшли пішки в бік мого будинку — дуже спокійно, мовчки, крок у крок. Ця прогулянка тривала, мабуть, годину чи навіть півтори, але мені було дивовижно приємно крокувати цими тихими вулицями поруч із ним.

— Коли? — раптом тихо спитала я, дивившись собі під ноги.

— Що саме? — Каель не повернув голови, тримаючи руки в кишенях куртки.

— Коли ти вб'єш мене?

Він зупинився на секунду, а потім повільно промовив:

— Я ще не вирішив...