50 Розділ

Каель просто завмер. Він не зробив цього останнього, фатального кроку.

Він стояв настільки близько, що я відчувала жар, який виходив від його тіла, але його губи так і не торкнулися моїх. Він просто дихав — глибоко, трохи рвано, прямо мені в обличчя, ніби впивався моєю реакцією, моїм збитим диханням і цим безпорадним тремтінням.

Я повільно розплющила очі. Його обличчя було так близько, що розмивалося перед очима. Я бачила кожну дрібницю: напружені м'язи на вилицях, сірі зіниці, у яких палало щось дике й неборкане, і його губи — напіввідкриті, сухі, розташовані за пів пальця від моїх.

Усе моє тіло кричало про те, щоб скоротити цю дистанцію. Мої долоні горіли від бажання піднятися вище. Скользнути по його міцній шиї, притягнути його до себе за це темне, трохи скуйовджене волосся й нарешті покінчити з цією паузою. Залишки розуму, що ледве пробивалися крізь туман пристрасті, волали тривожними сиренами: не можна!

Не можна притягнути його. Не можна піддатися цьому божевільному імпульсу. Не можна провести пальцями по його щоці, відчуваючи тверду вилицю й легку щетину. І вже тим більше не можна глибше вдихати його запах — цей важкий, п'янкий аромат холодного хвойного лісу.

Якщо я торкнуся його першою — я програю цю війну. Я віддам йому останню краплю свого контролю.

Каель відчував цей внутрішній роздираючий бій. Куточок його вуст ледь помітно сіпнувся у напівпосмішці, але погляд залишався важким, темно-бурштиновим і небезпечним. Його велика долоня на моїй талії повільно стиснулася, зафіксувавши мене в цьому стані невагомості й дикого голоду.

— Ти просто не розумієш, як зриває мені дах поруч з тобою... — прошепотів він прямо в мої вуста, так і не торкнувшись їх. Його голос лунав занадто глухо, розливаючись гарячим трепетом десь глибоко під моїми ребрами.

— У тебе завжди зриває дах, — ледь чутно відповіла я, намагаючись втримати бодай залишки захисного бар'єра, хоча дихання вже остаточно збилося.

Він ледь помітно усміхнувся, майже невагомо, але в очах спалахнув такий темний, дикий вогонь, від якого в мене остаточно перехопило подих.

— Поцілуй мене, — тихо попросив він.

Це прохання. Серце калатало десь у горлі, а розум відчайдушно бив на сполох. Ні. Не можна. Це межа, за якою немає вороття.

— Не можу. Ні, — прошепотіла я, хитаючи головою.

— Поцілуй, — знову промовив він, не відступаючи ні на міліметр.

— Ні, Каель...

— Поцілуй, — повторив він утретє.

Я мовчала. Слово застрягло в горлі. Я просто дивилася на його губи — такі близькі, спокусливі, розташовані за міліметр від моїх. Усі мої застереження, увесь страх перед його небезпечною сутністю, перед цим божевільним днем — усе розчинилося в одному-єдиному бажанні. 

— Поцілуй, — прошепотів він вчетверте, майже торкаючись подихом моєї шкіри.

Я більше не контролювала себе. Здалася. Зрадила власні правила. Зробила глибокий вдих, піднялася на носочки й повільно потягнулася до його губ, заплющуючи очі в очікуванні цього довгоочікуваного, нищівного дотику...

Але в саму останню секунду, саме в той момент, коли мої губи майже торкнулися його, Каель раптово й м'яко відсторонився.

Я промахнулася, вхопивши лише холодне повітря.

Розплющивши очі, я виявила, що він стоїть уже на крок далі, спокійно й владно споглядаючи за моєю реакцією, а на його обличчі грає тонка, переможна напівпосмішка. Він змусив мене зламатися, змусив тягнутися до нього першою — і дратував цим до божевілля, залишаючи мене палати на цьому вогні наодинці.

Кров миттєво припливла до обличчя, а солодке заціпеніння в секунду змінилося пекучим, нищівним соромом. Я опинилася в дурнях. 

— Ти... ти просто мерзотник! — вигукнула я, і мій голос луною рознісся по порожній, напівтемній редакції.

Я різко зробила крок до нього, але не для того, щоб торкнутися, а щоб з силою штовхнути його долонями в груди. Каель навіть не похитнувся — стояв, як залізна скала, лише посміхнувся.