48 Розділ

— Ми відкриваємо серію розслідувань, — продовжив шеф, і його погляд уперся прямо в мене. — Евілін, ця тема повністю твоя. Ти ведеш цю колонку й працюєш над продовженням.

Всередині в мене все похололо. Пережитий жах біля покинутого ангара, звук пострілу й божевільний погляд Вейна спалахнули в пам'яті з новою силою.

— Містере Салліван... — я підняла руку, намагаючись тримати голос рівним під десятками пар очей. — Це небезпечно. Вейн — не просто заплямований бізнесмен, у нього є зброя, люди й абсолютна відсутність гальм. На відео чітко чути погрози вбивством!

— Саме тому ця стаття й повинна вийти, Уінтер! — відрізав Салліван, навіть не здригнувшись. — Поки тема в тіні — ти в небезпеці. Коли про це знає весь світ — ти під захистом публічності. Кожен його крок тепер буде під мікроскопом.

— Ви не розумієте, він стріляв по нашій службовій машині! — вигукнула я, озираючись на колег, які лише мовчки занотовували слова боса. — Продовжувати копати під нього зараз — це прямий ризик для життя!

— Це твоя робота, Евілін, — суворо й беззаперечно процідив Салліван, карбуючи кожне слово. — Ти журналіст. Ти розпочала цю гру ти й закінчиш.

Він випростався, даючи зрозуміти, що заперечення не приймаються.

— Назвемо цей цикл «Магнат з амбара: Зворотний бік імперії». Наступний матеріал чекаю через два дні. Усі вільні, повертайтеся до роботи.

Колеги почали підводитися, тихо шепочучись і кидаючи на мене суміш співчутливих та заздрісних поглядів. Я ж залишилася сидіти в кріслі, вдивляючись у червоний напис на аркуші. «Магнат з амбара». Салліван щойно власноруч кинув мене в епіцентр війни з кримінальним авторитетом.

Я повільно підвелася, вийшла з зали і сіла за свій стіл. Спираючись підборіддям на долоні, я просто вдивлялася в темний екран. Що ж мені робити далі? Як розплутувати це пекло, коли на кону моє власне життя?

Пройшла година, третя, п'ята... На годиннику була вже восьма вечора. Редакція повільно порожніла: згасало світло в кабінетах, стихав гуркіт клавіатур, і лише кілька чергових тинялися дальніми коридорами. Я взагалі не хотіла підніматись з місця. Якби моя воля, я б прямо тут і ночувала — серед стосів паперу й приємного запаху паперу і фарби від принтерів, аби тільки не виходити на цю холодну, темну вулицю.

На телефон подзвонили, і я аж здригнулася від несподіваного дзвінка, трохи не впустивши ручку.

— Де ти? — спитав м'яко голос Ангела.

Мені здалось, я почула турботу, яка миттєво пробила мій виснажений захист.

— Я ще працюю, — прошепотіла я в слухавку, згорбившись над столом.

— Так пізно? 

— Мені треба дописати статтю, план розслідування і ще...

— Ти не хочеш їсти? — перебив він.

Я помовчала, відчуваючи, як від однієї думки про їжу й тепло стискається шлунок.

— Хочу.

— Важкий був день?

— Дуже, — я важко видихнула, заплющуючи очі. — Я хочу спати, я змерзла і ще... не хочу повертатись сюди більше.

— Коли закінчиш?

— Не знаю. Ще купа всього. 

Насправді на моніторі був відкритий сайт наших новин, і я нічого і не робила там. Просто вкотре перечитувала свою статтю, спостерігаючи за миготливим курсором. 

— Брехня. 

— Ти знову стежиш за мною?

— Можна і так сказати.

— Де ти?

На тому кінці телефону повисла тиша, а потім:

— Обернись.

Я крутнулась на кріслі.

Чоловік стояв за метрів п'ять від мене. Одна його рука була в кишені шкірянки, темне волосся трохи розскуйвлене, а важкий, пильний погляд прикутий лише до мене.