47 Розділ

Містер Салліван повільно підвівся з-за столу. Його зазвичай вимогливе, суворе обличчя витягнулося від здивування, а в очах спалахнув справжній азарт старого газетного вовка.

— Заспокойся, Уінтер, і говори виразно, — він підсунув мені склянку з водою. — Що значить «чуть не вбили»?!

Я важко впала в крісло й, сковтуючи повітря, виклала йому все до останньої деталі. Про те, як Вейн зірвався з місця, як ми переслідували його Майбах до покинутого ангара на промисловій окраїні, як я ховалася в кущах із телефоном. Я тремтячими пальцями розблокувала екран і ввімкнула відеозапис.

Салліван нахилився над столом. Поки з динаміка лунали отруйні погрози Вейна, чіткий звук удару в коліно, слова про заручника та погрози про вбивство, обличчя шефа ставало все похмурішим, а розширені зіниці фіксували кожен кадр. А коли на відео пролунав постріл і крик, Салліван важко видихнув і поставив відео на паузу.

У кабінеті зависла тиша.

— Боже мій, Евілін... — тихо мовив він, і вперше на моїй пам'яті в його голосі прослизнула не просто професійна повага, а справжній шок. — Ти дістала не просто матеріал. Ти дістала вирок для Вейна. Це сенсація року для Silver Line Press.

— Це злочин, містере Салліван! — я підхопилася з крісла. — Його треба віддати поліції!

— І ми віддамо, — твердо відповів він, піднімаючи телефонну слухавку. — Але спочатку ти напишеш цю статтю. Пройдемося по кожному слову з цього відео. Ти опишеш кожну секунду — від його вилизаного кабінету до бруду під ангаром. Даю тобі три години. Сідай за стіл і пиши, Уінтер. 

Я кивнула, відчуваючи, як адреналін поступово поступається місцем дикій, виснажливій втомі.

Вийшовши з кабінету боса, я сіла за свій робочий стіл. Навколо вирувало життя редакції, але для мене весь світ звузився до миготливого курсора на моніторі. Пальці лягли на клавіатуру, і я почала виливати на екран усе: холодний вираз очей Габріеля Вейна, сморід іржі біля ангара, звук пострілу та жорстокість, заховану під дорогими костюмами. Це була найкраща стаття в моєму житті.

Коли текст був майже готовий, а на моніторі залишалося дописати лише фінальний абзац, мій телефон на столі м'яко завібрував.

Я здригнулася й опустила погляд на екран. Сповіщення від Ангела:

«Коли звільнишся? Я заберу тебе».

Замість звичних погроз чи розказувань про небезпеку — це коротке, сухе й просте запитання. Але від цієї побутової, майже буденної фрази серце чомусь зробило дикий, божевільний кувирок, розганяючи гарячу хвилю по всьому тілу.

Він просто чекав. Терпляче й непохитно, як робив це весь ранок.

Мої пальці на секунду застигли над клавіатурою. Я подивилася на монітор, де залишалося розставити лише останні розділові знаки у статті, що мала рознести імперію Габріеля Вейна на тріски. А потім знову опустила очі на екран смартфона й набрала коротку відповідь:

«Ввечері. Зараз закінчую статтю, а потім зібрання».

Відповідь прийшла миттєво, ніби він тримав телефон у руках і чекав кожної моєї секунди:

«Гаразд. Обережніше».

Я відклала телефон і попрямувала до головної конференц-зали.

У просторому приміщенні зі скляними стінами зібрався майже весь провідний склад SLP. Навколо великого овального столу вирувала напружена, але піднесена атмосфера. Усі гомоніли, передавали з рук у руки перші роздруковані вичитки моєї статті, а настільні лампи відкидали довгі, гострі тіні на обличчя журналістів.

Містер Салліван стояв на чолі столу. Він уже встиг зняти піджак, розстебнути верхній ґудзик сорочки й виглядав так, ніби щойно виграв війну.

— Панове, увага! — він гучно заплескав у долоні, і в залі миттєво запанувала тиша. Усі погляди скерувалися на нього, а потім — прямо на мене, коли я тихо пройшла й сіла на вільне крісло скраю.

— Сенсація, яку ми випускаємо в ранковому номері, рознесе весь бізнес-сектор на шматки, — виголив Салліван, спираючись руками об стіл і важко дивлячись на присутніх. — Дякуючи ризику та чуттю Евілін Уінтер, у нас є матеріал, який повністю викриває Габріеля Вейна. Але це лише початок.

Він підняв роздруківку моєї статті з робочою назвою, яку сам же й вивів червоним маркером на першій сторінці: «Магнат з амбара».