46 Розділ

Це був не просто виїзд. Він кудись гарячково тікав або поспішав туди, де вирішувалися питання, про які він мені щойно брехав.

Журналістський інстинкт спрацював швидше, ніж здоровий глузд.

— За ним, Кейл, за ним! — вигукнула я, перечепившись через поріг і практично впавши в салон службового авто. — Сідай! Тобто, тисни на газ! Прямо за тим чорним майбахом!

— Міс Уінтер, ви здуріли?! — злякано озирнувся Кейл, водій, стискаючи кермо. — Це ж містер Вейн! Мені за таке голову відірвуть!

— Якщо ми втратимо його зараз, я відірву тобі не тільки голову! — я вчепилася в спинку його сидіння, вказуючи пальцем на авто, що вже повертало на перехресті. — Жми, Кейл! Це наш єдиний шанс розкопати правду!

Водій важко вилаявся, але втиснув педаль газу в підлогу. Наша непоказна машина ривком рушила слідом, вливаючись у щільний міський потік.

Телефон у моїй кишені знову гарячково завібрував. На екрані висвітилось сповіщення від «Твого Ангела-охоронця»:

«Евілін, зупини це бісове авто. Негайно».

Я знову ігнорувала його погрози, припадаючи лобом до бічного скла й стежачи за чорним майбахом, який упевнено котив у бік промислової зони міста.

Водій Майбаха різко загальмував біля напівзруйнованої ангарної будівлі на самій окраїні промислової зони. Навколо — ні душі, лише іржаві металоконструкції, високий бур'ян і сухі дерева.

— Міс Уінтер, я далі не поїду, це божевілля... — прошепотів Кейл, зупиняючи нашу машину за сотню метрів у затінку старого паркану.

— Сиди тут і не заглушай мотор, — кинула я й обережно прочинила двері.

Серце гатило об ребра з такою силою, що здавалося, цей гуркіт чути на всю вулицю. Затамувавши подих, я ступала по м'якій землі, ховаючись за стовбурами дерев і високими кущами. Повітря тут пахло іржею, сирістю й небезпекою.

Я дістала телефон, гарячково ввімкнула камеру на запис відео й піднесла її між гілками, наводячи зум на дві постаті біля входу в ангар.

Вейн стояв спиною до мене, люто розмахуючи руками перед якимось кремезним чоловіком у брудній куртці, який винувато опустив голову. Завдяки тиші навколо кожен їхній вигук лунав моторошно чітко.

— Як це він втік?! Ти не стежив?! — тихий, але отруйний голос Вейна розтинав повітря, як лезо. — Він наша гарантія, поки повна сума не буде віддана! Ти зовсім?!

Вейн раптово, без жодного попередження, з усієї сили вдарив чоловіка носаком черевика в коліно. Той хрипко вдихнув і впав прямо в бруд.

— Вибачте... Я не знаю, як це сталося... — загарчав той, ковтаючи повітря й згинаючись навпіл.

— Якщо ти не знайдеш заручника, — Вейн нахилився до нього майже впритул, впиваючись у його обличчя диким, виразом ненависті, — до завтра я вб'ю не тільки тебе, а й твою дружину! Ти мене зрозумів?!

Я в жаху прикрила рот, трохи не випустивши телефон із тремтячих пальців. Всередині все похололо. Заручник? Катування? Погрози вбивством родини?!

Салліван відправив мене не просто до «жорсткого бізнесмена». Я опинилася на відстані кількох кроків від справжнього монстра й кримінального авторитета, який прямо зараз віддавав накази про розправу.

З переляку я зробила пів кроку назад, намагаючись заховатися глибше за стовбур дерева, і під моїм черевиком із тріском зламалася суха гілка.

Звук луною рознісся по пустирю.

Вейн миттєво замовк і резко повернув голову в мій бік.

— Хто там?! — прогримів його голос, і він сунув руку під піджак, витягуючи з-за пояса важкий, чорний пістолет. — Перевір кущі! Негайно! — крикнув він своєму охоронцю.

Кров схолола в жилах. Не роздумуючи ні секунди, я різко розвернулася й кинулася назад крізь кущі, вкладаючи в біг усі свої сили. Сухі вітки дряпали обличчя й руки, під ногами розверталася слизька земля, але зупинятися було не можна. Ззаду почувся важкий, лютий хрускіт гілок і голос кремезного чоловіка:

— Гей ти! Ану стій!

Я вискочила на відкритий простір, де в затінку паркану стояла машина. Кейл сидів блідий як смерть, вчепившись у кермо. Я з розмаху смикнула ручку, заскочила на пасажирське сидіння і закричала так голосно, що аж зірвала голос:

— Поїхали! Тисни на газ, заради всього святого, поїхали!

У ту ж секунду з-за ангара вибіг той охоронець, вихопив з-за пояса пістолет і пролунав оглушливий постріл. Куля з дзенькотом і іскрами вдарилася об асфальт прямо біля нашого заднього колеса.

— Мати моя рідна! — заверещав Кейл, панічно вмикаючи задню передачу.

Наша машина різко здала задом, здираючи шинами бруд, а в обличчя нам летіли нові постріли. Охоронець стріляв услід, вигукуючи прокльони. Кейл викрутив кермо, вдарив по гальмах і вже за хвилину наша машина з пробуксовкою вилетіла на головну дорогу, шалено мчачи геть від цього проклятого місця.

Дорогу назад я майже не пам'ятала. Адреналін у крові зашкалював так сильно, що в вухах гуло, а пальці на руці, що стискала телефон із записом, ніяк не могли перестапити тремтіти.

Ще якихось пів години — і ми вже влетіли на парковку редакції.