45 Розділ

— Доброго дня, містер Вейн, — я зробила кілька кроків уперед, тримаючи осанку. — Економісти ставлять нудні запитання про відсотки. А наших читачів цікавить людина, яка стоїть за цими відсотками.

— О, ось як? — він указав мені на шкіряне крісло навпроти столу. — Що ж, сідайте. У вас є тридцять хвилин.

Я сіла, увімкнула диктофон і поклала його на стіл між нами.

Перші п'ятнадцять хвилин розмова йшла за стандартним сценарієм. Я ставила підготовлені запитання про останні інвестиції, а він відповідав зачесаними, ідеально відтренованими фразами. Але його погляд... він вивчав мене. Не як журналіста, а як комаху під мікроскопом. У ньому відчувалась хижа, небезпечна сила, яку я вже бачила в Каелі, але якщо Каель був диким, відкритим полум'ям, то Вейн нагадував глибокий, отруйний лід.

— А тепер перейдемо до теми, яка справді цікавить нашу аудиторію, містер Вейн, — я перегорнула сторінку в блокноті, злегка нахиляючись уперед. — Три роки тому ваш головний конкурент, Маркус Дрейк, раптово відкликав позов щодо шахрайства, а через тиждень його знайшли у власній машині на дні річки. Поліція закрила справу як нещасний випадок. Але в матеріалах, які мені вдалося переглянути, є дивні розбіжності...

Повітря в кабінеті миттєво згусло. Посмішка з обличчя Вейна зникла. Він повільно склав пальці в замок і спирався ліктями на стіл, дивившись на мене так, ніби я щойно підписала собі смертний вирок.

— Ви дуже смілива дівчина, Евілін, — процідив він низьким, загрозливим тоном. — Або дуже дурна. Ставити такі запитання в моєму кабінеті...

— Це просто робота, містер Вейн, — я намагалася тримати голос рівним, хоча всередині все стиснулося від відчуття реальної, смертельної небезпеки. — Ви ж самі казали, що я пишу про злочини.

— Злочини творять дилетанти, — він повільно підвівся з-за столу й зробив крок у мій бік. — А серйозні люди вирішують проблеми без зайвого шуму. І я б радив вам, міс Уінтер, дуже уважно озиратися по сторонах, коли ви вийдете з цієї будівлі. Бо іноді випадковості трапляються з тими, хто ставить занадто багато запитань.

Це була пряма погроза. Не прихована, не завуальована.

Я підхопила диктофон, випросталася й подивилася йому прямо в очі, не показуючи свого страху:

— Інтерв'ю закінчено. Дякую за ваш час, містер Вейн.

Я різко розвернулася й швидким кроком попрямувала до виходу з кабінету. Моє серце калатало десь у горлі. Я вискочила в коридор, чекаючи на ліфт, і мої руки гарячково тремтіли.

Він був небезпечним. Цей чоловік дійсно міг прибрати будь-кого, хто встане у нього на шляху.

Коли двері ліфта зачинилися, заховавши мене від п'ятдесятого поверху, я сперлася спиною на дзеркальну стіну й зробила глибокий вдих. Телефон у моїй кишені раптом коротко й вимогливо завібрував.

Я дістала його тремтячими пальцями. Повідомлення від “Твого Ангела-охоронця”:

«З ним краще справ не мати».

Він знав. Він знову знав, де я й з ким. 

Пальці самі швидконо набрали відповідь Ангелу:

«Все в порядку, це моя робота».

Сховавши телефон у кишеню, я вийшла з будівлі й повернулася. Подивилася на гігантську, дзеркальну вежу, яка тепер здавалася не просто хмарочосом, а красивою золотою кліткою з хижаком усередині. Серце все ще калатало від згадки про його похмурий погляд і пряму погрозу.

Тут же я розвернулася й швидким кроком попрямувала до службової машини, що чекала мене на парковці за десяток метрів від головного входу. Проте, коли я вже простягнула руку й відкривала двері пасажирського сидіння, мій погляд випадково перехопив силует біля приватного виїзду з підземного паркінгу.

Вейн.

Він вискочив з будівлі й швидким, нервовим кроком прямував до свого чорного майбаха. Бізнесмен щось гарячково й роздратовано говорив по телефону, його обличчя більше не виглядало крижаним і спокійним — у ньому проступала дика, фатальна заклопотаність. Він практично впав на заднє сидіння, двері зачинилися, і машина з гучним ревом двигуна просто зірвалася з місця, вискакуючи на проїжджу частину прямо через подвійну суцільну.