44 Розділ

Я подивилася на папку. З фотографії на мене споглядав статечний чоловік у дорогому костюмі з крижаним, розрахованим поглядом.

— Великий бізнесмен, меценат, а за сумісництвом — людина, чиї статки нараховують мільярди, — продовжив Салліван, спираючись долонями про стіл. — Ти йдеш туди. У його головний офіс.

Я застигла, розплющивши очі від подиву.

— Що?! Мене?! — вихопилося в мене. — Містере Салліван! Я працюю в художньому та кримінальному відділі! Я пишу про події, про виставки, про міські новини! Чому я маю йти на місце й розмовляти з цим мільярдером?!

Салліван підвів на мене погляд, і в його очах промайнула суха, абсолютна впевненість:

— У тебе гарно вийшло написати про вбивство.

У кабінеті на мить зависла важка тиша. Я аж подавилася повітрям від такого аргументу.

— У тебе є відчуття деталей, Уінтер, — продовжив він, вказуючи на мене олівцем. — Ти вмієш бачити те, що інші пропускають. Твоя стаття про той злочин зачепила читачів саме тому, що ти описуєш психологію, а не просто факти. А цей «великий бізнесмен»... скажімо так, навколо його персони ходить занадто багато темних чуток. Усі інші ставлять йому нудні питання про акції та інвестиції. Мені потрібен портрет людини. Зі слідами крові на репутації, якщо вони там є.

— Ви посилаєте мене в лігво до акули бізнесу просто тому, що я вмію описувати трупи й злочинців?! — обурено вигукнула я, схрестивши руки на грудях. — Це геть інший профіль! Я навіть не знаю, які питання йому ставити про його фінансові звіти!

— Питання про фінанси вже роздруковані в папці, — Салліван сунув мені в руки диктофон. — Твоє завдання — поставити їх, вижити й принести мені матеріал до шостої вечора. Якщо впораєшся — отримаєш премію й першу шпальту. Якщо ні... краще навіть не думай про це.

— Ви просто жахливий бос, — процідила я, стискаючи папку в руках.

— Я знаю, Уінтер. Саме тому ця редакція все ще не збанкрутувала, — він знову уткнувся в монітор, даючи зрозуміти, що розмову закінчено. — Автомобіль чекає знизу. У тебе двадцять хвилин на підготовку. Рухайся!

Я вискочила з кабінету, киплячи від роздратування. Мало мені було ранкового божевілля з Каелем, камери в квартирі та його лякаючих погрозах Ноа, так тепер мене ще й відправляють на допит до чергового небезпечного та багатого дядечка.

Але десь глибоко всередині прокинувся той самий професійний азарт. Якщо містер Салліван вважав, що я можу розкопати щось цікаве — я це зроблю. Нaвiть якщо для цього доведеться залізти в чергові неприємності.

Дорога до головного офісу компанії зайняла близько двадцяти хвилин. Я сиділа на задньому сидінні службового авто, гарячково гортаючи папку, яку мені сунув Салліван. На фотографіях очільник фінансової імперії — містер Габріель Вейн — виглядав як втілення холодної, розрахованої могутності. Йому було під сорок, суворий погляд сірих очей, бездоганно зачесане волосся та ідеально підігнаний дорогоцінний костюм.

Але найбільше мене зачепили дрібні примітки на полях, зроблені аналітиками нашої редакції: «Підозрілі угоди з офшорами», «Передчасна смерть трьох колишніх бізнес-партнерів за дивних обставин». 

Автомобіль зупинився біля хмарочоса з темного скла та сталі. Будівля виглядала як неприступна фортеця, що велично піднімалася над містом.

— Приїхали, міс Уінтер, — сказав водій. — На все добре.

Я важко видихнула, міцніше стиснула в руках диктофон і вийшла з машини. Хвиля холодного міського повітря знову нагадала про Каеля. Цікаво, де він зараз?

Всередині все дихало грошима й стерильністю. Мармурова підлога, охорона у формах, що більше нагадувала бійців спецназу, і дівчина на ресепшені з роботоподібною посмішкою.

— Евілін Уінтер, Silver Line Press. У мене призначено з містером Вейном.

Після швидкої перевірки документів мене провели до приватного ліфта, який плавно й безшумно підняв мене на п'ятдесятий поверх. Двері розсунулися, відкриваючи вид на величезний кабінет із панорамними вікнами на все місто.

За масивним столом із темного дуба сидів він сам.

— МІс Уінтер, — містер Вейн звів на мене погляд, підвівшись із крісла. Його голос лунав занадто гладко, а посмішка не торкалася очей. — Наше видавництво обіцяло мені провідного економіста, а прислали дівчину, яка пише про гучні вбивства. Цікавий хід від містера Саллівана.