43 Розділ

— Будь ласка. Можеш сердися на мене, Еві. Воюй зі мною. Пиши свої безглузді договори й давай мені ляпаси. 

Я затамувала подих, відчуваючи, як від його слів і від цього дикого, суперечливого контакту щоки охоплює рум'янець. Я мала б відштовхнути його, мала б закричати на весь автобус, але замість цього мої пальці, що були на його грудях, ненароком стиснули тканину його футболки.

— Ти божевільний, Каель... — видихнула я прямо в його шию.

— З тобою — можливо, — прошепотів він у відповідь і, не зважаючи на людський натовп навколо, повільно уткнувся носом у моє волосся біля скроні, роблячи довгий, глибокий вдих.

Автобус зашипів пневматикою, випускаючи нас на галасливу, холодну вулицю. Я вискочила на тротуар першою, хапаючи ротом свіже повітря, ніби щойно випірнула з глибини.

Каель зійшов слідом — мовчки, неквапливо, миттєво скануючи поглядом простір навколо.

Я різко розвернулася до нього, виставляючи долоні вперед, як бар'єр.

— Все! Зупинись! — майже закричала я, привертаючи увагу кількох перехожих. — Далі ти зі мною не йдеш! І за мною теж не йдеш! Чуєш?! Якщо ти зробиш ще хоча б один крок до моєї роботи, я… я придумаю щось.

Каель зупинився.

Він повільно, майже демонстративно, підняв обидві руки на рівні грудей, показуючи відкриті долоні з трохи здертими зап'ястками. Його обличчя залишалося спокійним і непроникним, але в глибині темних очей пульсувала дика, важка напруга.

— Я почув тебе, Еві, — тихо мовив він, не роблячи більше жодного руху. — Далі сама.

Я полегшено видихнула, хоча всередині чомусь лишився дивний, неприємний осад. Скинула наплив емоцій, різко розвернулася й покрокувала тротуаром до скляних дверей офісної будівлі.

Кожен мій крок віддавався луною в голові. Я мала б радіти, що нарешті вирвалася з-під його задушливого контролю, що виграла цю маленьку битву. Але ноги здавалися ватяними, а шкіра на шиї й талії все ще пам'ятала його гарячі долоні й важкий подих.

Дійшовши до важких скляних дверей редакції, я взялася за ручку. І застигла.

Навіщо — я й сама не розуміла. Це було безглуздо, дурно й нелогічно після всього, що я йому висказала. Але я повільно обернулася.

Він усе ще стояв там. На тому самому місці, де я його залишила.

Серед натовпу людей, які поспішали на роботу, Каель виділявся темною, високою скалою. Руки вже були заховані в кишені шкірянки, вітер розворушив його темне хвилясте волосся, а погляд... його погляд був прикутий виключно до мене. Наче для нього у всьому цьому місті існувала лише одна точка дотику.

Він терпляче чекав, поки я зайду всередину, контролюючи кожен мій метр. І коли наші очі зустрілися через відстань вулиці, він усміхнувся. Помахав рукою.

Серце знову зробило божевільний кувирок, і я гарячково штовхнула двері, ховаючись у холі будівлі.

Робочий день у редакції з перших хвилин пішов шкереберть. У повітрі висіла задушлива атмосфера паніки, перемішана з запахом перепаленої кави та гарчущих принтерів. Усі бігали з паперами, телефони на столах розривалися від дзвінків, а шеф-редактор ходив по проходу між столами, як розлючений тигр у тісній клітці.

Я тільки-но встигла зняти пальто й сісти за свій стіл, намагаючись викинути з голови важкий погляд Каеля біля входу, як над моїм вухом пролунав сухий, вимогливий голос:

— Уінтер! У мій кабінет. Негайно.

Я важко зітхнула й покрокувала за містером Салліваном. Його кабінет, як завжди, нагадував поле бою після вибуху: стоси макулатури, кава на скляному столі й виснажений дедлайнами вигляд самого шефа, який гарячково тріпав залишки свого сивого волосся.

— У нас надзвичайна ситуація, Евілін, — відрізав він, навіть не пропонуючи мені сісти. Він кинув на стіл глянцеву папку з роздрукованими фотографіями. — Наш провідний журналіст з економічного відділу зламав ногу. А ексклюзивне інтерв'ю вже узгоджено. Сьогодні. Через дві години.