31 Розділ

Я нахилився ближче до монітора, не зводячи з неї своїх очей.

— Шукай-шукай... — прошепотів я в порожнечу кімнати, спостерігаючи, як блондин знову подався вперед, намагаючись привернути її увагу до себе. — Все одно не знайдеш.

Телефон на стільниці різко завібрував. На екрані висвітився зашифрований номер.

Я знову поглянув на монітор, де Ноа все ще сидів на її кухні, і важко навів палець на зелену іконку, притиснувши слухавку до вуха.

— Тобі сказали негайно з'явитися в «Онікс», — пролунав сухий, металевий голос на тому кінці.

— Я не можу, — процідив я крізь зуби, не зводячи очей із зображення Евілін.

— Ти мусиш. Господар наказав. Якщо ти не приїдеш зараз, тоді ми приїдемо за тобою.

Я застиг. Металевий корпус телефона ледве не тріскався в моїй пальцях. «Онікс». Головне лігво, де сидить Господар і тримає під повним контролем усіх найманих вбивць міста. Похмуре, пропитане кров'ю та страхом місце, звідки ніхто не повертається за власним бажанням. Тут правило одне: якщо ти захотів вийти зі справи, єдиний спосіб піти — у труні.

Якщо вони приїдуть за мною сюди, вони знайдуть цей монітор. Вони дізнаються про Евілін.

— Зараз буду, — відрізав я й скинув виклик.

Я повільно підвівся з крісла, схопив зі столу темне худі та розкладний ніж, засунувши його в кишеню. Ще раз поглянув на екран. Білобрисий виродок щось захоплено їй белькотів.

— Не змушуй мене шкодувати, що я залишаю тебе з ним, Евілін... — тихо прошепотів я, гасячи монітор одним натисканням.

Кімната занурилася в повну темряву. Я вийшов у холодну ніч. Інорувати «Онікс» було рівносильно самогубству.

Ця організація функціонувала як ідеально налагоджений механізм, де кожен мав своє чітко визначене місце. Усі найманці розбивалися по класах — від найнижчого «E» до найвищого «A».

Клас «E» — це гарматне м'ясо. Дрібні виконавці, брудна робота, люди без імен і майбутнього, якими Господар жертвував при першій же потребі. Звідти піднімалися одиниці — через гори трупів і абсолютну відданість. І так щабель за щабелем, аж до верхівки.

Клас «A» — це довірені обличчя Господаря. Еліта. Ті, хто мав доступ до найдорожчих контрактів, хто вирішував долі менших рангів і володів інформацією, за яку в бізнесі вбивали без попередження.

Я був у класі «A». І саме це давало мені відносну свободу, ресурси та можливості покривати свої власні справи — такі, як стеження за Евілін.

Але в цієї привілеї була висока ціна. 

Непослух Господареві не означав негайну кулю в лоб — ні, він діяв витонченіше. За найменший проступок тебе знижували в класі. Тобі відрізали доступ до ресурсів, відбирали статус і віддаляли від центру впливу, скидаючи кудись у болото рангу «C» чи «D», де тебе з потрохами зжеруть ті, кому ти ще вчора віддавав накази. А втратити статус у «Оніксі» — означало втратити важіль контролю. Втратити захист.

Для мене це був великий, критичний мінус. Якщо мене понизять, я більше не зможу прикривати Евілін від системної зачистки організації. Я втрачу владу, яка зараз тримала її в безпеці від інших пешок Господаря.

Я різко повернув кермо в крутий поворот. Попереду, серед промислової зони, показалися важкі залізні ворота та темний, безликий фасад.

Двигун заглух. Я глянув у дзеркало заднього виду. 

— Ну що ж, Господарю... подивимося, навіщо я тобі знадобився, — процідив я крізь зуби, виходячи з машини в холодну нічну зливу.

Дощ обпікав обличчя крижаними краплями, поки я крокував до масивних залізних дверей.

На вході заперечливим рухом руки мене зупинили двоє охоронців у чорній формі. Я повільно витягнув із-під коміра срібний кулон із гравіюванням класу «А» і моїм порядковим номером. Один із них приклав зчитувач, і після тихого писку охранники синхронно кивнули.

Вони жорстко, звично общупали мене з ніг до голови. Я не смикався. Сплативши данину протоколу, я дістав із кабури під шкірянкою свій пістолет і протягнув охоронцю. Слідом на піднос полетіли важкий кастет із кишені та розкладний ніж. Я зняв куртку, віддаючи її на огляд, але порожня кабура так і залишилася на моєму тілі.