30 Розділ

Лють миттєво затопила вени розпеченим свинцем. Я набрав номер, чекаючи лише два довгих гудки, перш ніж на тому кінці відповіли.

— Ти дізнався про нього? — процідив я крізь зчеплені зуби, не зводячи очей із зображення на екрані, де блондин зробив крок через поріг.

— Ще ні, ми працюємо, містер Дрейвенор, — пролунав хрипкий голос підлеглого. — Але є важливіші справи. Господар хотів тебе бачити. Зараз же.

— Мені все одно, — відрізав я й скинув дзвінок, кинувши телефон на стіл.

Я спирався ліктями на стільницю, впиваючись поглядом у монітор. Жодних наказів Господара. Жодних чужих ігор. Зараз мене хвилював лише один виродок, який дозволив собі переступити поріг її квартири.

Крізь клуби сигаретного диму я бачив, як Еві застигла на порозі, а цей виродок посміхався їй так, ніби мав повне право тут перебувати. Ноа Хейс. Він стояв занадто близько. Занадто впевнено.

Хлопець заговорив. В цей момент я зрозумів, що треба ще поставити і звуковий жучок. Евілін відповіла щось, але відступила на півкроку назад. Її пальці нервово стиснули край кофти.

Я повільно зробив ще одну глибоку затяжку. Тліючий вогник сигарети відбивався в моїх світлих очах. Лють, яка щойно затихала, спалахнула з новою, неконтрольованою силою. Цей хлопець грається з вогнем, навіть не здогадуючись, наскільки близько він підійшов до прірви.

Я відкинувся на спинку крісла, не зводячи очей із монітора, де Ноа простягнув руку й обережно торкнувся її плеча. Я випустив густий струмінь диму прямо в його обличчя на екрані й тихо, загрозливо засміявся в порожнечу кімнати:

— Ти припустився великої помилки, хлопче, коли приперся сюди.

Я стиснув челюсті, заворожено й з люттю спостерігаючи за екраном. Ноа скинув куртку, пройшов далі й безцеремонно вмостився на кухні. Вони сіли пити чай. Евілін розливала окріп у чашки, а цей білобрисий виродок щось розказував, активно жестикулюючи та розслаблено посміхаючись. Його голос лунав із динаміків тихим, спокійним фоном, від якого в моїх скронях ритмічно пульсувала кров.

Я спостерігав. Спостерігав за кожним поворотом її голови, за кожним поглядом.

І раптом Ноа подався вперед. Його долоня простягнулася через стіл і обережно, але впевнено торкнулася руки Евілін.

— Чорт!

Я підскочив із крісла, як уплічений. Крісло з гучним тріском відлетіло назад, вдаряючись у стіну. Для вбивства цей час підходить просто ідеально! Тільки дев'ята вечора, надворі вже темрява, і ніхто не почує, як я вирву йому язик. Ніхто не побачить, як я відріжу йому пальці.

Я вихопив телефон зі столу, зняв блокування й швидко, вбиваючи кожну літеру в екран, написав Евілін:

«Стеж за руками! Вони належать мені».

Скинувши повідомлення, я впився поглядом у монітор, чекаючи секунди, коли на її телефоні спалахне екран і вона прочитає моє попередження прямо перед його носом.

Вона прочитала. На екрані монітора було видно, як її пальці швидко застукали по клавіатурі. За секунду мій телефон у долоні вібрував:

«Не стеж за мною! Я тебе боюся».

Я випустив короткий смішок, вибиваючи відповідь крізь зчеплені зуби:

«Я бачу, як ти боїшся, аж розпиваєш чай з цим виродком. Я йому рожу наб'ю, якщо він попадеться мені на очі. Хочеш врятувати — не пускай його до мене».

«Я навіть не знаю, де ти живеш».

«В твоєму серці».

«Придурок!»

Я важко перевів подих, спираючись долонею на стіл. 

«Його візит занадто затримався, йому явно час додому. Матуся хвилюватися буде».

«Він живе один».

Мій погляд знову метнувся до монітора. Ноа помахав долонею прямо перед її обличчям, щось стурбовано питаючи, бо Евілін повністю випала з реальності, вдивляючись у свій телефон.

Вона нарешті відклала смартфон на стіл, повільно повернулася до нього й щось відповіла. А потім... її погляд повільно ковзнув по верхніх кутах кухні. Вона шукала камеру. Вона намагалася зрозуміти, звідки саме я дивлюся на неї прямо зараз.