29 Розділ

Я не поспішав.

Вона йшла, не обертаючись, спина натягнута, як струна, плечі здригалися від шкірного пориву холодного вечора. Вона чекала пострілу. Я бачив це по тому, як вона стискала ремінець сумки, як притискала долоню до срібного крила на шиї. Вона думала, що я витягну ствол і пущу кулю їй в голову.

Дурне дівчисько.

Я тримався на відстані двадцяти кроків. Тінь за тінню, крок у крок. Вона не чула моєї ходи — я умів ходити беззвучно навіть по мокрому листю та бруківці.

Якого біса?..

Це питання випалювало мені мозок уже котрий день поспіль, перетворюючись на суцільний, пекучий мозоль. Якого біса саме вона опинилася тієї ночі в тому провулку?

З усіх людей у цьому прогнилому місті. З усіх журналістів, які щодня нишпорять у бруді. Чому саме Еві? Моя дівчинка. Моє мале, смішне створіння, яке з дев'яти років було для мене чимось більшим за все це бісове життя. Вона була єдиним чистим спогадом у моєму особистому пеклі. Коли весь світ навколо перетворювався на кров, зброю й розбірки, я згадував її. Її сміх, її вперті очі, те, як вона в дитинстві захищала якихось безпритульних кошенят. Вона була для мене всім. Моїм якорем. Моєю єдиною причиною не перетворитися на остаточне чудовисько.

І того вечора я мав просто зачистити чергову тварюку. Людина, яка зробила стільки зла, що її смерть була лише питанням часу й справедливості. Я зробив усе швидко, чисте зачищення. А потім повернувся... і побачив її. 

За що? Навіщо доля так потворно зіграла зі мною? Я міг вбити кожного, хто побачив би моє обличчя на місці злочину. Без роздумів. Без жалю. Але коли я затиснув її зап'ястя на бетоні й відчув, як калатає її божевільне серце... я зрозумів, що перечеплюся через власну горлянку, але не дозволю жодній волосині впасти з її голови. Навіть якщо вона вважатиме мене маніяком.

Еві звернула до свого під'їзду. Двері важко загриміли, відрізаючи її від вечірньої вогкості.

Я зупинився під крислатим кленом навпроти її вікон. Занурив руки в кишені вологої куртки й просто чекав. Минула хвиля, друга. На п’ятому поверсі спалахнуло м'яке, тепле світло — спочатку в коридорі, потім у спальні. Вона вдома. У безпеці. 

Я вийшов із тіні дерева, підійшов до під'їзду й набрав універсальний код на панелі. Двері тихо клацнули.

Я піднімався на шостий поверх повільно, не поспішаючи. Навіщо поспішати, коли гра вже зіграна? На шостому поверсі панувала напівтемрява. Я підійшов до дверей своєї квартири — прямо над її житлом.

Дістав із кишені плаский ключ, безшумно вставив у замок і повернув два рази. Метал клацнув, двері м'яко піддалися. Я зайшов усередину. Пусто. Тихо. Темно.

Це було моє тимчасове лігво — квартира, яку я зняв через підставних осіб на другий день після того, як дізнався, де вона живе. Тут не було затишку: лише мінімум меблів, холодні стіни й чорні штори на вікнах.

Я не вмикав світло. У напівтемряві підійшов до робочого столу, на якому стояв потужний ноутбук і кілька моніторів. Сів у глибоке крісло, дістав із пачки сигарету й висік вогник запальнички. Яскравий спалах на секунду вихопив із темряви мій профіль. Я зробив глибоку, довгу затяжку, випустивши тугий клубок диму прямо перед собою.

Пальці торкнулися клавіатури. Ввів короткий пароль.

Екран монітора спалахнув холодним, синюватим сяйвом, розрізаючи темряву кімнати. Сигнал підключився миттєво.

На моніторі розгорнулася сітка з чотирьох камер високої чіткості, захованих у мікроскопічних датчиках диму прямо в її квартирі.

Перша камера — її кухня. Світло вимкнене, на стільниці стоїть недопита чашка кави. Друга камера — її спальня.

Еві сиділа біля ліжка. Вона спиралася руками на матрац, опустивши голову, і важко, уривчасто дихала. Вона досі не оговталася від страху. Потім вона підняла руку, торкнулася срібного крила на шиї й міцно стиснула його в кулаці.

Я зробив ще одну затяжку, заворожено спостерігаючи за кожним її рухом крізь монітор.

— Ти не втечеш від мене, Еві, — прошепотів я в порожнечу своєї кімнати, випускаючи дим у бік екрана. — Навіть якщо будеш бігти на інший край світу.

Раптом дівчина на екрані здригнулася. Вона різко повернула голову в бік передпокою й рвучко пішла до виходу.

Невже хтось прийшов?

Я підніс руку до обличчя й глянув на циферблат годинника — дев'ята вечора. Кого, чорт забирай, принесло в такий час?

Вона відкрила двері, і в об'єктив потрапив високий білобрисий хлопець, який вальяжно спирався на дверний косяк.

Ноа... Якого дідька він сюди приперся?