27 Розділ

Замість цього він просто простягнув руку, перехопив мою тонку, змерзлу долоню й упевнено потягнув за собою геть із завулка.

— Куди ми йдемо? Каель, відпусти! У мене мерзнуть руки!

— Саме тому ти йдеш зі мною, — не повертаючи голови, відрізав він.

Його пальці були холодними зовні, але від долоні йшло теплими, міцними хвилями. Він не заштовхав мене в машину, як я очікувала. Замість цього ми вийшли на напівпорожню вечірню вулицю, де вже засвітилися жовті ліхтарі, відбиваючись у мокрому асфальті.

Вітер був пронизливим і вогким, він пробирав до кісток, заглядаючи під комір пальта. Я здригнулася, натягуючи рукави, і Каель це помітив. Не випускаючи моєї долоні, він занурив наші зчеплені руки прямо в глибоку кишеню своєї куртки.

Усередині його кишені було нестерпно жарко. Моя долоня миттєво зігрілася, а серце знову зробило божевільний стрибок.

— Навіщо ти це робиш? — тихо запитала я, крокуючи поруч із ним по мокрій бруківці. Наші кроки лунали синхронно. — Навіщо чекав? Навіщо тягнеш мене через усе місто пішки?

— Щоб ти провітрила голову, — спокійно мовив він, дивившись уперед на ліхтарі. — Ти цілий день сиділа в чотирьох стінах і слухала ідіота, який вважає, що має право підвищувати на тебе голос.

Я застигла на місці, змушуючи його зупинитися й повернутися до мене.

— Ти, взагалі, знаєш, що не маєш права втручатися в моє життя, Каель, — випросталася я, хоч голос звучав скоріше розгублено, ніж загрозливо. — Ти не мій хлопець. Ти навіть не мій друг. Ти людина, яка з'являється з нізвідки, лякає мене до смерті й змушує ходити за тобою на повідку.

— Подивися на мене, Еві.

Я підняла очі. У жовтому світлі вуличного ліхтаря його обличчя здавалося висіченим із темного мармуру.

— Ти цілий день карала себе за якусь безглузду помилку в тексті, — прошепотів він, і його палець повільно провів по моїй нижній губі. — Ти плакала через людину, яка не варта й однієї твоєї сльози. А потім ти виходиш до мене, змерзла, втомлена, і намагаєшся вдавати з себе сильну.

— Я не вдаю...

— Вдаєш, — м'яко перебив він. — Зі мною тобі не потрібно бути сильною. Ти можеш злитися, можеш кричати, можеш ненавидіти мене. Але ти не будеш плакати через якихось нікчем.

Усередині мене щось тріснуло. Вся та напруга, яка збиралася впродовж дня — догани, сором, страх перед ним, плутанина в власних почуттях — раптово вирвалася важким, тремтячим видихом. Я опустила голову, спираючись лобом прямо в його міцні, гарячі груди під темною курткою.

Каель не відштовхнув. Його вільна рука повільно піднялася й опустилася на моє плече, надійно притискаючи мене до себе від вечірнього холодного вітру. Ми стояли посеред порожнього тротуару під світлом одинокого ліхтаря, і я чула, як рівно й важко б'ється його серце під моєю щокою.

— Хочеш, я розберуся з ним? — тихо, з небезпечною м'якістю прогрукотів він біля мого вуха. 

— Ні! — я рвучко підняла голову, дивившись на нього з переляком. — Боже, ні, Каель! Не смій цього робити!

Він злегка усміхнувся куточком губ, смакуючи мою реакцію, і провів пальцями по моєму короткому волоссю, заправляючи пасмо за вухо.

— Якщо це повториться — я вже не буду питати. — сказав він, повертаючи свою долоню назад у кишеню й знову зчіплюючи наші пальці. 

Ми повільно рушили далі по вечірніх вулицях міста. Вітер усе ще був холодним, але мої пальці в його кишені більше не мерзли.

Ми йшли мовчки ще кілька хвилин. Ліхтарі кидали на мокрий асфальт довгі, викривлені тіні, а прохолодне вечірнє повітря трохи прояснювало голову. Але думки не відпускали. Вони поверталися до того, від чого я так уперто тікала весь день. До тієї глухої, темноти, яка огортала кожну його дію.

Я злегка стиснула його пальці у своїй руці, змушуючи Каеля трохи збавити крок.

— Розкажи мені про нього, — тихо промовила я, дивившись прямо перед собою на мокру бруківку.