26 Розділ

Я важко зітхнула, відчуваючи, як щоки знову починають горіти від обурення й того, як близько він знаходиться.

— Добре, — пробурмотіла я. — О шостій.

— Ідеально.

Я нічого не відповіла, швидким рухом відкрила двері машини й вискочила на тротуар, ступаючи по вогкому асфальту та намагаючись не озиратися назад.

Цілий день у редакції перетворився на суцільне пекло.

Все почалося з самого ранку, коли головний редактор викликав мене до свого кабінету. У доповіді, яку я здала напередодні, виявилася серйозна помилка в фактажі — плутанина в датах і прізвищах, яка в нашому виданні вважалася не простим гріхом, а справжнім провалом.

Кричали на мене довго, не добираючи слів. Редактор ходив кабінетом, розмахував роздрукованими сторінками й сипав звинуваченнями про непрофесіоналізм, неуважність і те, що мені взагалі не місце в журналістиці. Кожне його слово било під дих. Я стояла біля його столу, стиснувши губи в тонку лінію й опустивши очі в підлогу, поки одна гаряча, пекуча сльоза не зрадничила мене — вона повільно скотилася по щоці й впала прямо на мій светр. Я швидко змахнула її пальцем, проковтуючи клубок у горлі, але приниження вже отруїло весь залишок дня.

Після цього розносити й переробляти матеріал довелося годинами. Колеги кидали співчутливі чи зверхні погляди, а я просто зарилася в монітор, намагаючись вигасити всередині сором і гнів.

Годинник на стіні показував п'ятнадцята, сімнадцята, а далі — сімнадцята п'ятдесят п'ять.

О шостій вечора робочий день офіційно закінчився. Я бачила, як стрілка перейшла позначку «18:00». Я знала, що він стоїть під будівлею. Знала його погрозу зайти всередину й забрати мене прямо з кабінету. Але всередині мене все кипіло від образи за весь цей важкий, жахливий день. Я спеціально ігнорувала час. Спеціально розкладала папери, повільно перечитувала абзаци й робила вигляд, що мегазайнята. Нехай почекає. Нехай зрозуміє, що він не керує моїм життям.

Минула година. Потім ще одна. Офіс давно спорожнів, вимкнулося основне світло, залишивши лише чергові лампи в коридорі.

Тільки коли годинник показав восьму вечора, я нарешті вимкнула комп'ютер і зібрала сумку. Зрадити свій план і вийти через головний вхід, де на мене, можливо, чекав розлючений Каель, я не наважилася.

Замість цього я тихесенько спустилася службовими сходами й вийшла через задній вхід редакції — у вузький, напівтемний завулок, де зазвичай вивантажували папір і стояли сміттєві баки.

Прохолодне вечірнє повітря охолодило палаючі щоки. Завулок був порожнім і тихим, лише десь далеко шуміла головна вулиця. Я зробила глибокий вдих, поправляючи сумку на плечі, й зробила кілька кроків убік виходу на проїжджу частину, переконана, що мені вдалося перехитрити його й непомітно втекти.

— Гарна спроба, Еві, — пролунав із глибокої тіні біля цегляної стіни той самий низький, оксамитовий голос, від якого в мене всередині все миттєво обірвалося.

З напівтемряви повільно виринула його висока, масивна постать. Каель спирався спиною на виступ стіни, тримаючи в пальцях тліючу сигарету. Вогник спалахнув яскраво-помаранчевим, коли він зробив повільний вдих і випустив клубок диму в сутінки.

Він простояв тут дві години. 

Його темна куртка була повністю вологою від вечірнього туману, а пальці, якими він тримав сигарету, здавалися майже крижаними. Каель відкинув недопалок убік, і той згаснув у калюжі з коротким шипінням.

— Ти збожеволів... — прошепотіла я, зупиняючись у кількох кроках від нього й стискаючи ремінець сумки. — Ти дійсно стояв тут увесь цей час?

— Я сказав, що чекатиму, — рівно відповів Каель, повільно наближаючись. Його хода була спокійною, без жодної суєти чи видимої злості, але повітря між нами відразу згусло. — Ти вирішила перевірити моє терпіння, Еві? Або випробувати долю?

— Я працювала! Мене сьогодні пів дня змішували з брудом у кабінеті редактора, якщо тобі цікаво! — вигукнула я. — Я не мала часу думати про твої погрози!

Каель зупинився прямо переді мною. Його погляд повільно ковзнув по моєму обличчю, затримуючись на трохи опухлих повіках і почервонілому носі. У його очах на секунду спалахнуло щось гостре й темне, але він нічого не сказав про мою сльозу.