23 Розділ

Замість болю мою шкіру обпекло щось крижане.

Тонкий, металевий ланцюжок м'яко торкнувся шиї, обвиваючи її прохолодною стрічкою. Велика, тепла долоня Каеля простелилася вздовж моєї лопатки, злегка піднімаючи коротке волосся вгору, звільняючи місце. Метал опустився на ключиці, і я відчула холод.

— Це... що? 

— Крило, — пролунав біля самого мого вуха його низький, вібруючий голос.

Він не поспішав. Його довгі пальці з неймовірною акуратністю возилися з крихітним замочком на моїй шиї. Цей жест був настільки зосередженим і чуттєвим, що мої нігті мимоволі впилися в долоні. Кожен випадковий дотик його гарячих пальців до моєї шкіри змушував кров прискорювати свій біг. Кулон срібного крила ліг точно в улоговинку між моїми ключицями.

Каель повільно зробив крок ще ближче, практично втискаючи мою спину у свої широкі, міцні груди. Його великі руки ковзнули по моїх плечах і замкнулися, обіймаючи мене. Він нахилив голову, втиснувшись підборіддям у моє плече.

Ми стояли так хвилину. Дві. П'ять. Світ навколо просто перестав існувати. Залишився лише цей шалений, неможливий контраст.

Я знову заплющила очі, повністю розчиняючись у його тиші. Він пахнув дико й затишно водночас — глибоким, терпким деревом, мокрим після нічної зливи, і свіжою лісовою хвоєю з легкою домішкою дорогого тютюну. Мій розум вив від абсурдності того, що відбувалося. Хіба можуть вбивці бути такими? Хіба істоти, які приносять смерть, здатні дарувати таке абсолютне, всеохоплююче відчуття безпеки? Здавалося, що в цих обіймах мене не підім'яти жодному монстру у світі, окрім того, який тримав мене прямо зараз. Його серце за моєю спиною билося важко й рівно, наче підлаштовуючи мій рваний пульс під свій ритм. Це було гіпнотично, солодко й... неправильно.

Ця раптова думка протверезила мене, наче відро крижаної води. Він вбивця. Він грається мною.

Зібравши всі сили, я вперлася ліктями в його міцні груди й рвучко відштовхнула його від себе, розриваючи це божевільне кільце рук. Задихана, з розширеними зіницями, я відскочила на два кроки назад.

Каель навіть не похитнувся від мого поштовху, лише злегка нахилив голову набік, спостерігаючи за мною. Його обличчя знову перетворилося на непроникну, спокійну маску, але в темних очах спалахнув небезпечний, уважний вогник.

— Що сталося? — тихо запитав він. Його голос пролунав ліниво.

— Що сталося?! — вигукнула я, притискаючи долоню до кулона, який досі віддавав прохолодою на моїй гарячій шкірі. — Ти питаєш, що сталося?! Ти приходиш у мій дім, торкаєшся мене, застібаєш на моїй шиї ці бісові прикраси, обіймаєш мене так, ніби... ніби ти не той, хто проливає чужу кров!

— Я той, хто є, Еві, — рівно відповів він, повільно роблячи півкроку в мій бік. — Я ніколи не прикидався святим.

— Тоді чому ти це робиш?! — я зробила крок назад, упершись стегном у кухонну тумбу. — Хіба люди, подібні до тебе, вміють так обіймати? Ти граєш зі мною у якусь викривлену казку! Ти змушуєш мене забути, хто ти такий!

— А хто я такий, на твою думку? — Каель зупинився в міліметрі від мене. Його високий зріст знову накрив мене тінню, забираючи все повітря з передпокою.

— Ти монстр, Каель, — прошепотіла я, піднімаючи очі й зустрічаючи його палаючий погляд. — Небезпечний, холодний монстр із новин.

На його губах знову з'явилася ця бісова напівпосмішка, від якої внизу живота все скручувалося в тугий, болісний вузол.

— Чому ти заплющила очі, Евілін? Чому не відштовхнула мене в першу ж секунду?

Я мовчала. Мені не було що сказати.

Каель повільно простягнув руку. Його довгі, гарячі пальці не кваплячись торкнулися срібного крила на моїй шиї. Він не торкався моєї шкіри, але від близькості його долоні по тілу знову пробігся нищівний табун сироток. Він злегка потягнув ланцюжок на себе, змушуючи мене зробити крок, який нас розділяв.

— Твій мозок вимикається, — прошепотів він. — Ти можеш казати собі що завгодно. Можеш називати мене монстром, маніяком, вбивцею. Але тут, у цій кімнаті, для тебе існує лише один факт.