20 Розділ

— Ти перестанеш мені брехати? — у його тоні спалахнула небезпечна іронія.

— Звісно перестану, — з набитим ротом процідила я.

Каель важко, шумно вдихнув у мікрофон і прорикав щось напівшепотом, від чого по моїй спині пробігся табун сипких сироток.

— На роботу збираєшся?

— Мене звільнили, — знову відрізала я, спираючись стегном на кухонний стіл.

— Еві...

— Я не Еві.

— Я під твоїм вікном.

Я застигла. Спечений сендвіч ледь не випав із моїх рук.

— Що?..

— Визирни.

Я гарячково кинулася до вікна, рвучко відсмикнула штору й подивилася вниз. Прямо біля під'їзду стояла кастомна, вугільно-чорна машина. А біля її капота, розслаблено схрестивши ноги й спираючись на метал, стояв він. У темній куртці, високий, небезпечний.

— Чого ти приперся?! — задихаючись від несподіваного припливу адреналіну, викрикнула я в слухавку.

— Ти ж на роботу не хочеш запізнитися?

— Я не в місті! — гарячково збрехала я, відступаючи від скла.

Каель повільно підняв голову й поглянув прямо у моє вікно, влучаючи поглядом точнісінько в мене.

— Розказуй далі, — хмикнув він.

А потім він відштовхнувся від капота, зрушив з місця й упевненим кроком зник у тіні під'їзного козирка, випавши з мого поля зору.

— Ти куди?! — паніка миттєво накрила мене з головою.

— До тебе.

— Що?! Я не впущу!

— Пізно, я вже піднімаюся.

Хвиля дикого страху, змішаного з дивним, отруйним тріпотінням, нахлинула на мене. Через слухавку я виразно чула, як гучно лунають його важкі, ритмічні кроки по бетонних сходах мого під'їзду. Я чула його глибоке, спокійне дихання. Він піднімався швидко.

— Зупинись... Ні, стій! — закричала я, кинувшись до передпокою.

— Пізно.

Дзвінок вимкнувся. Телефон видав короткі гудки.

Я застигла посеред передпокою, стискаючи смартфон так, що біліли суглоби. Минула лише секунда, і в тиші моєї квартири лунко, розлого пролунали три впевнені удари в дерев'яне полотно вхідних дверей.

— Ні... ні... — прошепотіла я, повільно, наче у сні, підходячи ближче до дверей, але не наважуючись навіть наблизитися до вічка.

З того боку дверей пролунав його глухий, низький голос, від якого по дерев'яній панелі пройшла легка вібрація:

— Еві, якщо ти не відчиниш, я піду привітатися з твоїм сусідом.

— Не смій, — прошепотіла я, притискаючись лобом до холодної поверхні дверей.

— Відкрий двері, — його голос за дверима звучав рівно, але в ньому відчувалася сталь, яка не терпіла заперечень.

— Ні, я боюсь...

— Відкрий негайно!

Я послухалася. Справді послухалася — гарячково клацнула замками й відтягнула двері на себе. Бо в глибині душі розуміла: якщо він схоче, він просто виб'є їх одним ударом.

Каель стояв на порозі, повністю заповнюючи собою дверний отвір.

Як тільки двері відчинилися, його погляд повільно, майже важко ковзнув по мені. Ненажерливий погляд. Він повільно пройшовся від мого скуйовдженого волосся, по відкритій шиї, домашній вільній футболці й опустився до босих ніг, а потім так само повільно повернувся до очей. Усередині мене все стиснулося від цього мовчазного, виснажливого вогню.