19 Розділ

Я гарячково притисла вільну долоню до грудей, відчуваючи, як прискорено калатає серце. Крізь зачинені двері?..

Евілін: «Ти стоїш там?..»

Ангел: «Я там, де маю бути, Евілін».

Дихання перехопило остаточно. Гарячий хвилеподібний трепет прокотився від потилиці до кінчиків пальців на ногах. Цей чоловік був небезпекою, абсолютним божевіллям, але те, як він грається моїми почуттями, змушувало кров кипіти.

Евілін: «Ти занадто багато собі дозволяєш. Я зараз вимкну телефон».

Ангел: «Вимкни. Але ти все одно не заснеш».

Евілін: «Ти мені погрожуєш?»

Ангел: «Ні, це факт. Я ще не починав погрожувати навіть».

Евілін: «А якщо я буду тобі погрожувати?»

Ангел: «У тебе не вийде».

Евілін: «Ми подивимось».

Ангел: «Спи».

Я на кілька секунд застигла, роздивляючись це коротке, майже наказове «спи». Пальці знову гарячково забігали по склу, вистукуючи те, що не давало спокою найбільше.

Евілін: «Як тебе звати?»

Пауза затягнулася. На екрані довгий час висіла тиша, ніби він зважував кожну букву, вирішуючи, чи варто віддавати мені хоч один справжній шматочок себе.

Ангел: «Неважливо».

Евілін: «Скажи».

Ангел: «Каель».

Ім'я пропекло екран. Воно звучало чужо, гостро, ніби перекликувалося з темними звивинами його голосу.

Евілін: «Що воно означає?»

Каель: «Небо.»

Евілін: «А моє — Життя. Тому ти не можеш мене вбити».

Каель: «Смілива дівчинка. Небо й життя... Дивний союз, Еві. Але пам'ятай: небо може дарувати повітря, а може накрити такою зливою, що ти почнеш тонути. Солодких снів, Життя».

Я відклала телефон і повернулась на інший бік. 

Ранкове сонце пробивалося крізь шпарини між фіранками, розрізаючи напівтемряву кімнати блідими смугами. За вікном уже не було й сліду нічної зливи — лише вологе асфальтове повітря та свіжість.

Але в мені свіжості не було. Я почувалася сп'янілою, абсолютно розбитою й водночас неприродно збудженою.

Поки на кухні тихо муркотів чайник, а аромат міцної кави повільно заповнював простір, я стояла біля стільниці й знову й знову гортала чат.

«Каель. Небо».

Мої пальці провели по холодній панелі телефона. Скільки разів за цю ніч я перечитала його повідомлення? Десять? Двадцять? Кожне слово пропікало мозок. Він не збирається мене вбити? Він справді цього не зробить?.. Чи це просто чергова, витончена психологічна гра, щоб змусити мене втратити пильність?

Я зробила ковток гарячої кави, відчуваючи, як гіркота обпікає язик.

У цей самий момент телефон у моїй руці рвучко ожив, вибухнувши гучним дзвінком. На екрані з’явилося знайоме “Твій Ангел-охоронець”. Серце миттєво підстрибнуло до горла. Я нагально притисла слухавку до вуха.

— Еві, спиш? — його голос пролунав оксамитово, трохи знущально й бісово близько.

— Так, — випалила я.

— Неправда. Твій голос уже не сонний, — промуркотів він у слухавку. — Дуже прикро, я б хотів почути твій сонний голосок.

— Ще чого! До чого дзвінок?

— Поснідала?

— Я не снідаю, — хмикнула я і злісно відкусила чималий шматок сендвіча, який щойно дістала з тостера.