17 Розділ

Усі звуки на сходовому майданчику вмить зникли.

Мої долоні впали з його грудей, наче вдарилися об бетонну стіну — він навіть не похитнувся від мого поштовху. Але щось незворотно змінилося.

Тінь посмішки на його обличчі згасла миттєво, ніби її й не було. Його риси мовби закам'яніли, розгладилися, перетворюючись на сувору, відчужену маску. Тінь від пасма волосся впала на його очі, заховавши будь-які залишки людських емоцій.

Голос, коли він заговорив знову, впав на кілька тонів нижче — він став глухим, небезпечним і вібрував прямо в повітрі між нами:

— Дарма ти це сказала, Еві.

Він повільно, важко зробив крок до мене.

Я машинально відступила на крок назад, але моя спина одразу ж уперлася в холодну бетонну стіну сходової клітки. Шляху далі не було.

Він не зупинився. Його висока, масивна постать почала насуватися на мене, перекриваючи й без того тьмяне світло від лампочки. Повітря навколо нього стало крижаним, важким, густим від загрози. Він підійшов практично впритул, зупинившись лише тоді, коли між моїм обличчям і його грудьми залишалися лічені сантиметри.

Він схилився до мого вуха. Його гаряче, але небезпечно рівне дихання обпекло шкіру на шиї.

— Тікай, — прошепотів він прямо мені в скроню, і від цього тону в мене всередині все обірвалося. — І далеко. Спробуй закритися від мене.

Він шумно, важко вдихнув і повільно поглянув мені в обличчя і відступив на один крок назад, звівши погляд на мене. Шлях був відкритий.

Я не чекала жодної секунди більше. Повітря з пронизливим свистом вирвалося з моїх легень, і я зірвалася з місця, наче випущена з лука стріла. Кеди ковзали по бетону, серце калатало десь у самих скронях, лунаючи в вухах суцільним гулом. Я летіла вгору по сходах, перечіпляючись, не відчуваючи під собою ніг, долаючи проліт за прольотом і очікуючи, що ось-ось чиїсь сталеві пальці знову схоплять мене за шию чи плече.

Але позаду була лише тиша.

Добігши до свого поверху, задихана й напівжива від страху, я рвучко розвернулася до своїх дверей і застигла.

На килимку прямо під дверима стояв білий пакет.

Я затамувала подих. 

Тремтячими, мокрими від поту пальцями я нахилилася й гарячково розрила край паперу. Усередині блідо поблискувала пачка вітамінів і красива записка із золотим ангелом.

— Вітаміни?.. — збожеволілим шепотом вихопилося в мене.

Не роздумуючи більше ні секунди, я схопила цей пакет, влетіла в квартиру й з усієї сили захлопнула двері. Металевий стукіт відбився від стін передпокою. 

Спираючись спиною на зачинені двері й сповзаючи по них на підлогу, я стиснула цей паперовий пакет у руках. На звороті листівки, яку я дістала здригаючись, був уже знайомий, ідеальний почерк:

«Більше не змушуй мене хвилюватися. Не втрачай свідомість. Ангел».