16 Розділ

— Я можу тебе і вбити... — тихо мовив він, нахиляючись так близько, що його темне пасмо торкнулося моєї щоки.

— О, вбий! — закричала я йому прямо в обличчя, задихаючись від сліз і гніву. — Але перестань мене лякати! Я не можу спокійно жити! Залиш мене в спокої! Обіцяю, я нікому не скажу, не піду в поліцію. Чесно!

— Я знаю це й так, — байдужо відрізав він.

— Навіщо лякаєш?! Відпусти!

— Якщо відпущу, ти не будеш мене бити?

— Я подумаю!

Він повільно, вичікувально розтиснув пальці й відпустив мої руки, але залишився сидіти поруч на колінах.

— Навіщо я тобі? — прошепотіла я, розтираючи занімілі зап'ястя.

— А тобі обов'язково все знати? — вигнув брову він.

— Відповідай!

— Я вже казав, що ми граємо по моїх правилах, — нагадав він.

Я знову не втрималася й швидко вдарила його долонею в плече. З його вуст вирвався глухий смішок — здається, моя безпомічна лють його тільки забавляла.

Я рвучко вскочила на ноги, відступаючи на крок назад і дихаючи так, ніби пробегла марафон. Він без поспіху підвівся з колін, випростався на весь свій високий зріст і струсив пил із джинсів, не зводячи з мене своїх темних, уважних очей.

Він стояв переді мною у повний зріст, і лише зараз, у відносній статиці, я усвідомила різницю між нами. Він був вищий за мене щонайменше сантиметрів на двадцять, а то й більше. Мені доводилося закидати голову, щоб просто дивитися йому в обличчя, а його тінь майже повністю накривала мене в блідому світлі міжповерхової лампи.

Він легко розправив плечі, знову заховавши руки в кишені, і дивився на мене згори вниз із тим самим нестерпним спокоєм.

— Ти збираєшся відповісти хоч на одне моє питання?! — випалила я, обхопивши себе руками за плечі, аби сховати тремтіння. — Хто ти такий? Навіщо ти прийшов до моєї квартири? Ти маніяк? 

Він повільно нахилив голову набік, ігноруючи мої слова так, ніби це був просто шум вітру:

— Ти часто приймаєш подарунки? Чи це тільки для мене такий привілей?

— Я питаю тебе! — зірвалася я на шепіт, зробивши крок назад. — Ти заліз у мій дім!

— Ти випила вітаміни? — знову байдужо пропустив він повз вуха всі мої запитання.

— Що?

— Я запитав: ти випила вітаміни, які я тобі залишив? — повторив він, звузивши темні очі.

— Та пішов ти зі своїми вітамінами! — я задихалася від обурення. Це була якась абсурдна, викривлена реальність, де кожні мої слова вдарялися об глуху стіну. — Я не збираюся грати в твоє опитування! Відповідай, що це за гра?

— Ти відповідаєш на мої питання, Еві. Тільки так це працює, — м'яко, але з холодним натиском нагадав він. — Отже. Чому ти не одягла кулон?

— Я не збираюсь його носити, придурок. — випалила я, злючись на те, що взагалі піддаюся на цю маніпуляцію. — Я викинула все в смітник! Твоя коробка, твоя листівка, твій кулон — усе це сміття!

Він злегка посміхнувся і зробив півкроку вперед:

— Ти зберегла кулон. Я знаю. А тепер скажи мені... той хлопець. Ноа. Він часто буде у тебе вештатися?

— Це не твоя справа! — огризнулася я, відчуваючи, як адреналін знову б'є у скроні.

— Я запитав. Він часто буде приходити?

— Та хоч щодня! — вихопилося в мене в пориві злості. 

Зробивши швидкий крок уперед, я з усієї сили штовхнула його двома руками в груди і з презирством виплюнула йому прямо в обличчя:

— Опудало з маскою!