15 Розділ

Наш удар об бетон був жорстким і глухим. Ми кубарем покотилися по холодній підлозі, вибиваючи пил. Повітря з моїх легень вирвалося з сипким хрипом, але я навіть не відчула болю від удару об кахель.

У наступну ж секунду, засліплена люттю, я вискочила на нього зверху, притискаючи його до підлоги. Пальці з силою висунули лезо канцелярського ножа — метал клацнув зі зловісним, сухим звуком.

Я рвучко приставила загострене лезо прямо до його горла, ледь не торкаючись шкіри. Тонка сталь здригалася від мого шаленого пульсу.

Його груди важко й часто ходили ходуном під моїми руками. Темне пасмо волосся все ще закривало частину його обличчя, але в тьмяному, жовтому світлі лампи я бачила його гострі вилиці й рішуче підборіддя.

— Хто ти? — спитала я, задихаючись, і лезо сильніше притиснулося до його шиї. — Чому ти був у мене? Чому ти стежиш за мною?

Він не здригнувся. У його очах не було й краплі паніки.

Повільно, з неймовірною точністю, він підняв руку, перехопив моє зап'ястя пальцями, що відчувалися як сталеві лещата, і легким, але беззаперечним рухом відвів ніж на сантиметр від свого горла.

А потім на його губах з'явилася повільна, бісова посмішка. Вона розквітла на його обличчі так природно й нахабно, ніби я щойно випалила найсмішніший жарт у його житті.

— Обережно, ти можеш порізатись, — прошепотів він із легким, задиристим смішком.

Його пальці стиснули моє зап'ястя міцніше, і він легко, практично без зусиль, вихопив канцелярський ніж із моєї тремтячої долоні, відкинувши його кудись убік. Метал зі звуком покотився по бетону.

— Я спитала у тебе! — випалила я, анітрохи не відступаючи, хоч і лишилася без зброї. — Чому ти просто не вб'єш мене, а стежиш і лякаєш?!

— Ти не в тому положенні, щоб питати мене, — він заклав вільну руку за голову, розслаблено вмостившись на холодній підлозі. — Не ти ставиш питання.

— Це в якому сенсі я не в тому положенні?! — моє дихання збилося від люті.

— Ну, у нас, по-перше, і зараз дуже цікаве положення, — на його вустах знову грала ця дратуюча посмішка. — Я лежу, а ти сидиш на мені.

Мої вуха й щоки спалахнули гарячим рум'янцем від усвідомлення того, як це виглядає з боку.

— Це... щоб ти не втік! — гарячково виправдалася я, ще сильніше притискаючи його колінами.

— Якщо я захочу, я підніму тебе з легкістю, — тихо промовив він, вдивляючись у мої очі. — Ти справді думаєш, що я не втечу? 

Він засміявся — глибоко, оксамитово, так, що цей звук прокотився відлунням по всій сходовій клітці.

— Ти ангел?.. — прошепотіла я, відчуваючи, як усередині все терпне.

— Дякую за комплімент, — усміхнувся він.

Я не витримала. З всієї сили я вдарила його по обличчю розмашистою долонею. Дзвінкий хлопок відбився від бетонних стін, його голова відвернулася вбік.

— Ти сьогодні зла, — спокійно сказав він, повертаючи обличчя назад, навіть не торкнувшись щоки, де розпалювався червоний слід.

— Я налякана! І це адреналін, ти знаєш, що це таке?!

— Дуже добре, — його погляд став гострішим. — Встань.

Я замахнулася й ще раз вдарила його по обличчю долонею.

— Еві, — тихий, попереджальний шепіт.

Моє ім'я з його вуст. Це точно він. Це той самий голос, який я чула в слухавці. Це «Ангел».

Я навіть не встигла нічого зробити. Усе сталося за частку секунди: він спритно підклав руку під мою голову, охоплюючи потилицю, і одним потужним, розрахованим рухом крутанув мене так, що я вмить впала з нього й опинилася під ним на бетонній підлозі.

Мої руки він зафіксував у замок над моєю головою, міцно притиснувши до кахлю.

— Відпусти! Відпусти! — забилася я під ним, намагаючись вирвати зап'ястя зі сталевої хватки.