14 Розділ

Не подаючи виду й намагаючись втримати усмішку на заблокованому обличчі, я швидким, майже непомітним рухом перевернула телефон екраном униз, міцно притиснувши його до стільниці.

— Вибач, це по роботі, — збрехала я. — Треба шукати інформацію для нової статті.

— О, так, звісно, я вже йду, — Ноа підвівся зі стільця, підхоплюючи свій порожній паперовий пакет. На порозі він на хвилинку зупинився й занепокоєно подивився в моє обличчя: — Ти вже краще почуваєшся?

— Так, вже краще. Дякую за булочки й за компанію, Ноа, — посміхнулася я, зачиняючи за ним двері на всі замки.

Як тільки клацнув останній засув, посмішка миттєво зникла з мого обличчя. Страх нікуди не подівся, але він переродився в гарячкове, гостре бажання дізнатися правду. Він знає моє ім'я, мій номер, чує мої розмови... Але звідки? Звідки взагалі взявся цей «Ангел»?

На телефон подзвонили. А я вже хотіла була зовсім позбутися його, щоб мені не було страшно від кожного дзвінка і повідомлення. “БОС” 

— ДТП в центрі. Ексклюзив завтра. — містер Салліван ніколи не вітався. 

— Добре. 

— Як ти себе почуваєшся?

— Все добре, дякую, просто перевтома. 

Я сіла за ноутбук і повністю занурилася в пошук інформації. Мої пальці залітали по клавіатурі. Я гарячково вводила в пошуковик усі можливі комбінації слів: «ДТП у центрі Лондона», «аварія Лондон». Завтра зранку має бути ексклюзив. Екран відбивався в моїх розширених від напруги зіницях, коли я вчитувалася в кожен рядок, намагаючись знайти хоч найменшу зачіпку.

Мною оволодів якийсь божевільний, нераціональний азарт. В одному з британських новинних каналів серед архівних повідомлень про стару аварію раптом випливла конкретна адреса. Мозок чіплявся за кожну ниточку, шукаючи зв'язок.

Я швидко накинула светер і вийшла в коридор. Треба подивитися, щоб було більше інформації. А якщо там вбивця? Ні, це просто фантазії, перевтома й параноя... А якщо?

Я прожогом підійшла до столика, схопила перцевий балончик і важкий ніж для паперу з висувним лезом, затиснувши їх у кишенях.

Різкий дзвінок у двері.

Серце знову підскочило до горла. Я нахилилася до вічка й побачила темну постать. Не гаючи ні секунди, отруєна страхом і гнівом, я різко відчинила двері й вимовила на весь коридор:

— Ти хто?!

Постать здригнулася від мого крику, рвучко розвернулася й миттєво кинулася тікати вниз сходами.

— Стій! — закричала я, вискочивши з квартири.

Мої кеди гучно стукотіли по бетону, поки я кубарем летіла за незнайомцем через декілька сходинок. Повітря боляче обпікало легені, а пальці в кишені до судом стискали канцелярський ніж. І тільки десь на прольоті між поверхами в голові промайнула абсолютно дика, абсурдна думка: Це вбивця? Тоді чому я за ним женюся, а не він за мною?

Він був високим — десь під метр вісімдесят п'ять, широкоплечий, міцний і гнучким, як тінь. Незнайомець легко долав по три сходинки за один стрибок. Затятий, спритний, але я не відставала. Страх переродився у лють, і ця лють гнала мене вперед із шаленою швидкістю.

На розвороті між поверхами він рвучко нахилився, аби зрізати кут, і в цей момент від різкого пориву повітря з його голови злетів чорний капюшон.

Він миттєво повернув голову назад, щоб оцінити відстань між нами. Густе, темне як ніч волосся хаотично падало йому на лоб, частково закриваючи очі. Навпіл із важким задихом з його вуст вирвалося глухе, роздратоване:

— Чорт...

— Стій! — пронизливо закричала я, скорочуючи дистанцію.

Він розвернувся, щоб кинутися далі до прольоту, але в темряві міжповерхового майданчика не помітив залишений кимось із сусідів будівельний мішок. Його нога важко зачепилася за край тканини. Незнайомець втратив рівновагу й почав валитися вперед.

Це був мій єдиний шанс. На повній швидкості, не збавляючи ходу, я просто налетіла на нього всім тілом.