12 Розділ

Здавалося, якщо я зараз наближуся до дверей і подивлюся в це маленьке кругле скло, то побачу там темну порожнечу чиєгось ока, яке спостерігає за мною з того боку.

Нігті боляче впивалися в долоні. Змусивши себе зробити пів кроку вперед, я затамувала подих і повільно, майже не дихаючи, нахилилася до вічка.

У коридорі стояла постать. Але це був не монстр із мого нічного кошмару.

Це був Ноа.

Він стояв у тьмяному світлі під'їзного ліхтаря, переступаючи з ноги на ногу, тримаючи в руках невеличкий паперовий пакет із логотипом місцевої пекарні. Його світле волосся трішки настовбурчилося, а на обличчі застрягла ніякова, трохи дитяча посмішка.

Мене струхнуло від такого різкого контрасту. Полегшення накатило так потужно, що в мене затремтіли коліна. Звісно. Повідомлення від «Ангела» було просто черговою маніпуляцією, грою на моїх розхитаних нервах.

Я гарячково клацнула замками, занадто голосно й квапливо, і рвучко відчинила двері.

Ноа від несподіванки аж трохи відсахнувся, заповзятливо піднявши пакет угору, наче щит:

— Ого! Ти так швидко відчинила, ніби стояла прямо під дверима й чекала на мене, — посміхнувся він, але, розгледівши моє бліде, змучене обличчя, його посмішка миттєво згасла. — Боже, ти в порядку? На тобі ж лиця немає.

— Я... так, так, усе добре, — швидко белькотіла я, намагаючись заховати за спиною телефон і гарячково міркуючи, куди подіти чорну коробку зі срібним крилом, що все ще лежала на столику в передпокої. — Просто замислилася.

— Слухай, я, мабуть, не вчасно? — Ноа занепокоєно нахилив голову, вдивляючись у мої очі. — Я просто... ну, ми зранку так толком і не познайомилися. Подумав, що не завадить кава. Я тут купив синнабони в пекарні на розі. Вони ще гарячі. 

Я подивилася на нього. На його прості сині джинси, сіре худі, щирі й абсолютно безпечні темні очі. Усередині мене все благало про захист, про бодай чиюсь присутність. Бути самій у цій квартирі прямо зараз відчувалося як повільна страта.

— Ні, ти якраз вчасно, — прошепотіла я, відступаючи вбік і розчиняючи двері ширше. — Заходь, будь ласка. Я погано почувалась, тому пішла з роботи одразу після того, як віддала статтю.

Він помітно зрадів, витер ноги об килимок і ступив до передпокою. Поки він знімав кеди, я непомітно для нього схопила чорну коробку зі столику і змахнула її до шухляди, закривши її легким поштовхом стегна.

— Проходь на кухню, — мовила я. — Я зараз поставлю чайник.

— Класна квартира, — сказав Ноа, проходячи за мною в невелику, але затишну кухню. Він поклав пакет із випічкою на стіл і озирнувся довкола. — У мене не так. У мене пусто і з меблів це матрац і настільна лампа. Почуваюся як якийсь відлюдник.

— Це нічого, з часом все наживеться. — я примусила себе посміхнутися, наливаючи воду в чайник. Мої руки все ще дрібно тремтіли, тому я намагалася міцно тримати ручку, щоб металеве дно не бекало про плиту. — Дякую за випічку.

— Де працюєш? — спитав Хейс, сідаючи на дерев'яний стілець і спираючись ліктями об стіл. 

— Silver Line Press.

— Я читав вашу статтю про нічну подію в провулку. Ну, яку видання виклало годину тому.

Я застигла з чашками в руках. 

— Ти... ти читав її? — тихо запитала я, повертаючись до нього.

— Ага. Вся стрічка цим забита. Пишуть, що це ексклюзивні свідчення. Слухай, це реально моторошно. Хтось написав це так детально, ніби сам стояв поруч із цим психом. Мені аж не по собі стало. Звідки ваш автор взагалі дістав такі подробиці?

— Я... я не знаю. Це писала не я, — збрехала я, ставлячи чашки на стіл і сідаючи навпроти. Брехня давалася все легше, але від цього ставало тільки нудотніше. — У нас у редакції багато хто працює з анонімними джерелами.