11 Розділ

Моє серце зупинилося. Він знає про Ноа. Він бачив, як я розмовляла з ним?

— Не чіпай його... Він ні до чого!

— Мені байдуже до нього, — байдужо відрізав голос. — Мене цікавиш тільки ти. Відкрий коробку, Еві. Подивись, що я тобі залишив.

— Ні... Ні за що!

— Відкрий її, — тихо, але владно повторив він. — Або наступного разу я чекатиму тебе всередині особисто. І ми поговоримо без телефонів.

Я подивилася на чорну коробку. Тремтячими пальцями я піднесла вільну руку до коробки й вчепилася в шовкову чорну стрічку. Вона піддалася легко, безшумно соваючись по гладенькому картону.

— Ти називаєш себе ангелом-охоронцем, але ти вбивця, — мовила я, намагаючись тримати голос максимально рівним, хоча середина в мене вся тремтіла. Я повільно потягнула за край стрічки, і вона впала на підлогу, наче чорна змія. — Чого ти хочеш? Чому саме я? Хіба мало людей бачили тебе чи читали новини?

— Ти особлива, Еві, — його голос у слухавці звучав дивно спокійно, майже мелодійно, що лякало ще більше за погрози.

Я затамувала подих і обережно підняла кришку коробки. Усередині, на білосніжному оксамиті, лежав маленький, витончений срібний кулон у формі пташиного крила. Він загрозливо блідо поблискував у напівтемряві передпокою.

Зоровий шок відкинув мене на крок назад, але я змусила себе втримати телефон біля вуха.

— Кулон?.. — прошепотіла я, відчуваючи, як підкошуються коліна. — Ти залишив це мені як нагадування?

— Це символ, Еві, — тихо хмикнув він. — Крило твого ангела. Ти шукаєш відповіді? Намагаєшся зрозуміти, хто я?

— Так! — відчайдушно вихопилося в мене. — Хто ти такий?! Звідки ти знаєш про моє життя, про мій номер, про мою квартиру?!

— Ангели знають усе про своїх підопічних, — м'яко, але з відчутною загрозою промовив він. — Я знаю, о котрій ти прокидаєшся. Знаю, що ти п'єш каву без цукру. Знаю, що ти боїшся ліфтів із самого дитинства. І знаю, як сильно калатає твоє серце прямо зараз, коли ти дивишся на мій подарунок.

Від його слів по спині пробіг крижаний мороз. Він вивчав мене.

— Ти хворий... — видавила я з себе, стискаючи губи, щоб не розплакатися. — Ти спостерігаєш за мною?

— Я бережу тебе, Еві, — заперечив він, і в його голосі прослизнула темна, божевільна ніжність. — Від поліції, від твого дурного боса, від зайвих очей. Але якщо ти зробиш ще один дурний крок — наприклад, підеш до копів чи спробуєш утекти з міста, — мій захист перетвориться на вирок. Ти зрозуміла мене?

— Навіщо я тобі?.. — прошепотіла я, дивлячись на срібне крило, що лякаюче контрастувало з чорним оксамитом коробки.

— Скоро дізнаєшся. А поки що... одягни його. І чекай на наступний дзвінок.

— Я не візьму наступний дзвінок! — випалила я в екран, відчуваючи, як у мені проти хвилі паніки раптом піднімається якась відчайдушна, дика лютість.

— Ти візьмеш, це я тобі гарантую, — його голос у динаміку провучав лякаючо спокійно, майже зверхньо. — Кулон одягни.

— Я не буду тебе слухатись!

— Одягай, Еві.

— Ні!

Я рвучко відсмикнула телефон від вуха й перша натиснула на червону кнопку скидання. Екран згас. Серце калатало десь під горлом, а пальці так сильно стискали корпус смартфона, що суглоби біліли. Я скинула дзвінок. 

Ця крихітна, ілюзорна перемога дала мені короткий ковток повітря, але ейфорія зникла за частку секунди, поступаючись місцем крижаному жаху.

Навіть не торкаючись прикраси, я рвучко закрила кришку коробки, наче це могло заховати його присутність, і кинулася до дверей. Захлопнула їх, провернула абсолютно всі замки, які тільки були, і притислася спиною до холодного дерева, важко задихаючись.

Раптом екран телефона в моїй руці знову спалахнув. Без дзвінка. Без вібрації. Лише одне коротке повідомлення від «Твого ангела-охоронця»:

«Дарма ти це зробила. Подивись на дверне».