10 Розділ

Я бігла без оглядки кілька кварталів, поки дихання остаточно не збилося, а ноги не стали важкими й неслухняними. Лише коли офісна будівля залишилася далеко позаду, я змусила себе зупинитися і сісти на перший ліпший автобус, аби просто доїхати до свого району. Весь шлях я просиділа, стиснувшись у куток і здригаючись від кожного звуку сповіщення на чужих телефонах.

Коли я нарешті опинилася на своєму поверсі, серце знову заколотилося десь у горлі.

Я підійшла до своїх дверей і застигла. Дверна щілина була злегка прочинена. Паніка крижаною рукою стиснула горло — я ж точно пам'ятала, як уранці закривала всі замки, прокручуючи ключ на кожен поворот!

Тремтячою рукою я легенько штовхнула двері. Вони беззвучно розчинилися.

У квартирі панувала абсолютна, зловісна тиша. Я зробила один обережний крок усередину, готова в будь-яку секунду розвернутися й тікати.

Лише прямо посеред передпокою, на маленькому столику біля дзеркала, лежала невелика, акуратно перев'язана чорною стрічкою коробка. А поруч із нею — білосніжний конверт.

Я повільно підійшла ближче, боячись навіть дихати. На конверті моїм ім'ям, чітким і виведеним каліграфічним почерком, було написано: «Еві».

У цю ж секунду телефон у моїй долоні знову вибухнув дзвінком.

Твій ангел-охоронець.

Цього разу я не вагалася. Нажахана, але виснажена цією невідомістю, я провела пальцем по екрану й притиснула слухавку до вуха.

— Тобі подобається мій подарунок, Еві? — пролунав той самий спокійний, низький голос, від якого по шкірі пробіг мороз.

— Що ти зробив?.. Ти був у моїй квартирі? — моє дихання збилося на істеричний шепіт.

— О, не хвилюйся, я нічого не зламав. Замки у тебе дуже прості, Еві. Тобі варто дбати про свою безпеку краще, — у його голосі чулася легка, роздражала насмішка. — Я лише приніс невеличкий подарунок. Ти ж так старанно працювала сьогодні над статтею.

— Навіщо ти це робиш?! Чого ти хочеш від мене?! — я вчепилася вільною рукою в край столу, відчуваючи, як підкошуються ноги. — Я нічого тобі не зробила! Я навіть не бачила твого обличчя!

— Не бачила? — він зробив паузу, і в слухавці було чутно, як він повільно видихає повітря. — Але ти бачила надто багато, Еві. І, що найгірше, ти вирішила розказати про це всьому місту. Твоя стаття... вона дуже детальна. Звідки анонімний свідок міг це знати, мм?

У мене перехопило подих. Я затулила рот долонею, намагаючись стримати напад нудоти від страху.

— Я... я просто вигадала це! Це просто журналістський хід, щоб зробити матеріал цікавішим! — гарячково замитіла я, брешучи на ходу.

— Не бреши мені, — його голос миттєво втратив насмішливі інтонації і став крижаним, глухим, небезпечним. — Ти була там.

— Ти божевільний... — прошепотіла я, роблячи крок назад від коробки.

— Можливо. Але тепер ми пов'язані, Еві. Ти думала, що зможеш відсидітися у своєму тісному офісі чи сховатися за спиною свого нового сусіда?