9 Розділ

Це був кінець. Паніка накотила такою потужною, задушливою хвилею, що в роті став відчутним присмак заліза. Мені не було куди бігти. Він бачить мене прямо зараз.

Я спробувала підвестися, щоб вибігти в коридор, сховатися в туалеті, просто втекти від цього нескінченного дзвінка, але ноги стали ватяними й абсолютно чужими. Офісний шум раптом став глухим, наче я опинилася під водою. Звук рингтона почав віддалятися, перетворюючись на монотонний гул.

Перед очима попливли чорні плями. Світло різко згасло, звуки остаточно зникли, і я, втративши будь-яку опору під ногами, просто впала на холодну підлогу, провалюючись у повну, рятівну темряву.

Я знову стояла в тому самому зловісному провулку, але цього разу я не ховалася — я була на місці жертви.

З глибини тіней повільно виплив його силует. Він рухався абсолютно беззвучно, наче привид, що матеріалізувався з нічного туману. Я відчайдушно намагалася розгледіти його обличчя, але замість рис там була лише суцільна, розмита чорнота, яка поглинала будь-яке світло. Він підійшов упритул. Я хотіла закричати, благати про пощаду, але мої голосові зв’язки наче перерізали — з горла не вилетіло жодного звуку.

Чоловік повільно, злісно підняв руку. У його правиці холодно зблиснув важкий чорний пістолет. Він приставив холодне дуло прямо до мого лоба. Метал обпік шкіру крижаним дотиком. Я заплющила очі, чекаючи на оглушливий звук, але постріл, як і в реальності, виявився моторошно тихим, схожим на глухий хлопок. Мене прошив гострий, розпечений біль, який миттєво розлився по всьому тілу, стираючи свідомість.

Але сон на цьому не закінчився. Замість смерті прийшло нове відчуття. Цей самий силует раптом замахнувся і з усієї сили різко вдарив мене пістолетом по голові.

Біль від удару був настільки реальним, різким і пекучим, що мене буквально викинуло з туману. Я рвучко розплющила очі й судорожно ковтнула ротом повітря, наче щойно випірнула з глибини.

Наді мною схилилася купа колег. Десятки наляканих, круглих від подиву очей витріщалися на мене, поки я лежала на холодній офісній підлозі. Хтось тримав мене за плечі, Енн гарячково повторювала: «Евілін, лежи, не вставай, ми вже викликали швидку!», але її голос долинав до мене як крізь вату.

Який там лежати?! Мене підкинуло з місця, наче пружину. Страх, який на мить відступив під час непритомності, повернувся з новою, потрійною силою. Я рвучко вихопила телефон із шухляди, проігнорувала крики Саллівана та перелякані вигуки колег і просто кинулася навтьоки, подалі з цього проклятого поверху.

Я бігла коридором до запасних сходів, коли апарат у моїй долоні знову заходився пронизливою вібрацією. Той самий Ангел-охоронець. Не тямлячи себе від паніки, я провела пальцем по екрану й притиснула слухавку до вуха, майже задихаючись від власного бігу.

— Куди біжиш? — пролунав у слухавці тихий, розмірений голос.

У мене всередині все перевернулося. Було таке враження, що він зараз спокійно сидить десь у затишному місці, п'є каву й просто насолоджується моєю агонією, спостерігаючи за кожним моїм кроком.

— Ти хто?! Звідки ти знайшов мій номер?! — зірвалася я на істеричний крик, забігаючи на сходову клітку.

— Я багато чого знаю, Еві, — майже лагідно прошепотів голос.

Від цього імені мене пересмикнуло. Мене ніхто, ніколи в житті не називав Еві. І йому не можна. Тільки не він. Не цей монстр.

— Що тобі треба?! — закричала я в порожнечу, але відповіді не було.

Дзвінок раптом скинувся, і в динаміку залунали короткі гудки. Мене парадоксально рятувало й водночас добивало те, що він не відповідає на мої питання, лишаючи мене в повній невідомості. Це була його гра. Він грався зі мною, як кішка з мишкою.

Я практично кубарем злетіла сходами вниз, вилетіла з приміщення редакції на вулицю через задній вихід і, не розбираючи дороги, на повній швидкості накинулася на когось, хто якраз проходив повз.

— Обережно, дівчино, — почувся міцний чоловічий голос, і пара сильних рук перехопила мене за лікті, не даючи впасти на асфальт.

— Перепрошую! — гарячково випалила я, навіть не дивлячись, хто переді мною.

Я рвучко вивільнилася з його рук і кинулася далі, переходячи на біг. Мені було байдуже на правила пристойності, на перехожих і на роботу. Я просто тікала. Тікала подалі від цього офісу, від цього голосу і від усього цього жаху, який тепер крок за кроком слідував за мною.