7 Розділ

Енн застигла, її очі округлилися від шоку: 

— Що-о?!

Цей її вигук миттєво протверезив мене. Що я тлею?! Мені заціпило від усвідомлення власної дурості. Якщо вона зараз роздзвонить про це по офісу, Салліван потягне мене в поліцію, а вбивця дізнається моє ім'я ще до вечора.

— Нічого, жарт. — швидко відрізала я, намагаючись повернути голосу байдужий тон і посміхнулась. — Кажу, нічого вони не знають, звичайні плітки.

— Тупий жарт. 

Я різко відкрила ноутбук, даючи зрозуміти, що розмову закінчено, і втупилася в порожній білий лист текстового редактора. Я почала писати, і слова самі хлинули з мене, наче прорвана гребля. Пальці стукали по клавішах так швидко, що я ледь встигала за власними думками. Я описувала все до найдрібніших деталей, але загортала це в холодний, об'єктивний журналістський стиль. Я писала про те, як жертва стояла на колінах у брудному осінньому листі. Про те, як убивця не поспішаючи, абсолютно спокійно прикручував глушник до дула пістолета, ігноруючи благання та плач. Про те, що постріл був лише один — короткий, тихий хлопок, після якого людина просто впала замертво. Я навіть згадала про те, що кіллер помітив випадкового перехожого і кинувся навздогін, але той свідок зміг загубитися серед темних завулків.

Енн поруч ще кілька хвилин підозріло дивилася на мене, але бачачи, з якою шаленою швидкістю я набираю текст, вирішила більше не лізти з розпитуваннями. Для неї це виглядало так, ніби у мене просто відкрилося друге дихання через страх перед звільненням.

Рівно через дев'ять хвилин я поставила крапку в останньому реченні. Перечитала текст один раз. Від третьої особи все це виглядало як ідеальний, сухий, але водночас моторошно реалістичний репортаж з перших вуст. Ніхто б у житті не здогадався, що автор цієї статті прямо зараз сидить у кепці перед екраном і здригається від кожного гучного звуку в офісі.

Я скопіювала матеріал, прикріпила його до листа і відправила на пошту містеру Саллівану. Потім глибоко видихнула і відкинулася на спинку крісла і зняла кепку кинувши на стіл. Тіло все ще нило після ночівлі на підлозі, а в голові панував повний хаос. Статтю здано, роботу я врятувала. Але що мені робити далі? Весь день сидіти в редакції, вдаючи, що все гаразд, а ввечері знову повертатися до тієї темної вулиці, де мене підстерігає смерть?

Не минуло й двох хвилин, як двері кабінету головного редактора рвучко відчинилися. Містер Салліван вийшов на середину залу, тримаючи в руках роздруковані аркуші моєї статті. Його обличчя більше не було багровим від люті. Навпаки, тепер на ньому читалося дике, майже фанатичне захоплення, яке буває в акул пера, коли вони відчувають запах справжньої крові та сенсації. Він дивився прямо на мене.

— Уінтер! — його голос прогримів на весь офіс, але цього разу в ньому не було ні краплі люті. Він майже летів до мого столу, розмахуючи аркушами паперу. — Ти запізнилась, бо брала інтерв'ю у свідка? Це просто геніально!

Колеги знову відірвалися від моніторів, але тепер на їхніх обличчях читався подив. Містер Салліван зупинився біля мого стільця, важко дихаючи від збудження, і заляскав долонею по роздрукованому тексту.

— Це переплюне всі статті сьогодні! Всі ці невдахи з Beacon зі своїми сухими домислами будуть лікті кусати. Цей репортаж буде в топ 3 найкращих матеріалів місяця, якщо не року! Такі подробиці, такий ефект присутності! Навіть про глушник... Уінтер, це бомба! Хто цей свідок? Дай мені ім'я, ми маємо винести його в підзаголовок!

У мене всередині все затремтіло. Його захоплення лякало мене сильніше за його гнів. Дивлячись на власні слова, які Салліван так розхвалював. Мені довелося щосили вчепитися в край столу, щоб не видати свого зціпеніння.

— Ем... вона просила залишитись анонімною, — тихо, але намагаючись звучати впевнено, відповіла я крізь медичну маску. — Свідок смертельно налякана. Вона боїться, що вбивця знайде її, тому ексклюзивні подробиці я отримала лише в обмін на повну таємницю.

Салліван на секунду невдоволено скривився, але професійний азарт швидко повернув посмішку на його обличчя.

— Анонімно так анонімно, біс із ним! Головне — текст у нас, і він шикарний. Оформлюй як «ексклюзивні свідчення очевидця» і запускай на першу шпальту. Молодець, Уінтер. Можеш же, коли хочеш! — Він кинув папери мені на стіл.

Він розвернувся і майже впристрибку попрямував назад до кабінету, лишивши мене наодинці з моїм успіхом, який відчувався як мій власний смертний вирок.

Я повернулася до роботи, знову заглибившись у редагування матеріалу для випуску. На екран смартфона один за одним прилітали звукові сповіщення, але я так сильно захопилася процесом — а може, просто відчайдушно намагалася відволіктися від липких думок про нічне переслідування, — що змусила себе ігнорувати телефон. Я буквально закрилася в коконі з тексту та дедлайнів, де не було місця реальному страху.

Нарешті, коли всі правки містера Саллівана були внесені, я зробила останній клік і натиснула кнопку «Опублікувати». Готово. Стаття вийшла в мережу.

Тільки тоді я дозволила собі відкинутися на спинку крісла і взяти до рук мобільний. Натиснувши на іконку месенджера, я побачила кілька непрочитаних. Першими висіли чати від мами та сестри. Я відкрила їх, і на душі на мить стало трохи тепліше від цієї простої домашньої буденності. Сестра емоційно жалілася на школу, кляту алгебру та вчителів, які знову задали купу непідйомного домашнього завдання. Слідом ішло довге голосове від мами, яка спокійним, але злегка бідкаючим тихим голосом розказувала про свої нові квіти, які вона тільки-но з такою любов'ю посадила на клумбі, але наш собака вже встиг рознести всю землю та розсаду по всьому подвір’ю.