6 Розділ

Я здригнулася і схаменулася лише тоді, коли крізь пелену жаху пробився стурбований голос хлопця:

— Сусідко? З вами все гаразд?

— Я... я подругу чекаю! — випалила я перше, що спало на думку, гарячково намагаючись приховати свій розгублений і наляканий вигляд за медичною маскою.

Ноа здивовано підняв брову, явно помітивши, як швидко змінюються мої версії.

— Автобус об’їжджає зараз пів міста через це перекриття. Ви впевнені, що почекаєте? — м’яко, але наполегливо перепитав він, натякаючи на те, що я остаточно запізнюся.

— Так, так, — швидко закивала я головою, роблячи крок назад, глибше під навіс зупинки.

Я просто хотіла, щоб він поїхав. Спілкуватися з кимось, а тим паче сідати в машину до малознайомого хлопця, було останнім, що я планувала робити сьогодні. 

Машина Ноа швидко зірвалася з місця, обдавши мене хмарою вихлопних газів, і я знову залишилася сама на порожній зупинці. Я з острахом озирнулася назад. Не знаю, що б я робила, якби зараз із-за рогу з’явилася та постать у чорному пальті. Мабуть, моє серце просто зупинилося б на місці. Краще взагалі не обертатися. Краще не бачити й не знати, чи стежить він за мною прямо зараз.

Минуло довгих, нестерпних п'ятнадцять хвилин, перш ніж до зупинки нарешті під'їхав старий автобус.

Він довго петляв об'їзними дорогами, минаючи перекриті поліцією квартали. Щоразу, коли автобус пригальмовував, я здригалася, втискаючись у брудне сидіння. Мені здавалося, що зараз зайде вбивця і сяде поруч, приставить пістолет і тихо вб’є мене.

Коли я нарешті дісталася до скляної будівлі SLP, я глянула на годинник. Запізнилась. Я забігла всередину, важко дихаючи, і навіть не зняла маску та кепку, намагаючись проскочити до свого робочого місця. Але містер Салліван уже чекав на мене посеред опен спейсу. Його обличчя було багровим від люті, а в руці він стискав якісь папери.

— Уінтер! — гримнув він на весь офіс, змусивши кількох колег відірватися від моніторів. — Ти знущаєшся з мене?! Година минула сорок хвилин тому! Де твій матеріал? Де ексклюзив з місця подій? Ти взагалі розумієш, що ми втрачаємо першу шпальту через твою безвідповідальність?!

Я просто опустила голову.

— Ти взагалі уявляєш, скільки коштує зірвана перша шпальта, Уінтер?! — Салліван закрокував переді мною, розмахуючи руками, і кожне його слово летіло мені в обличчя, наче ляпас. — Beacon News вже виклали фото з місця подій, у них є коментарі свідків, у них є версії! А що є у нас? Твоє порожнє крісло?! Мені потрібен текст, мені потрібні факти, а не твоє запізнення! Ти або працюєш на повну силу, або вилітаєш звідси прямо зараз!

Він кричав так голосно, що, здавалося, стіни офісу здригалися. Колеги за сусідніми столами замерли, боячись навіть поворухнутися чи голосно вдихнути. Насправді всі вони співчували мені, але ніхто б не наважився піти проти розлюченого боса.

Я стояла перед ним, стиснувши кулаки так сильно, що нігті впивалися в долоні. Відчувала, як під медичною маскою моє обличчя пашить від сорому, безсилля та дикого, паралізуючого страху. Мені хотілося кричати у відповідь, розказати, що я справді була там, що я мало не загинула, але я могла лише ковтати сльози.

— Вибачте... — ледь чутно, тремтячим голосом повторювала я, опустивши голову так низько, щоб козирок кепки повністю закривав мої налякані очі. — Це більше не повториться. Я справді дуже перепрошую. Я... я зараз усе зроблю. Я знайду інформацію, я напишу статтю, будь ласка, вибачте мені… але…

Містер Салліван на секунду замовк від такої зухвалості, а потім підійшов ближче, дивлячись на мене зверхньо і презирливо.

— За що я, взагалі, тобі плачу?

Від його слів у мене всередині все заціпеніло. Я затамувала подих, паралізована жахом, але містер Салліван навіть не чекав на відповідь. 

Він розвернувся і пішов до свого кабінету, кинувши через плече: 

— Текст на моєму столі за десять хвилин. Або пиши заяву.

Я піднялась на другий поверх у свій відділ і сіла за свій стіл, і мої пальці, які все ще помітно тремтіли, зависли над клавіатурою. Як я напишу статтю за десять хвилин? Це було фізично неможливо, якби мені довелося зараз вишукувати інформацію, дзвонити знайомим копам чи моніторити чужі сайти. Але мені не треба було нічого шукати.

Краще за мене цю історію не знав ніхто в цьому місті. Я просто напишу все, що бачила сама. Звісно, я не могла видати себе, тому вирішила подати все від третьої особи — наче це детальні, ексклюзивні показання анонімного свідка, який опинився в тому зловісному провулку.

— Він сьогодні дуже злий... — тихо прошепотіла Енн, дівчина за сусіднім столом. Ми іноді обідали разом, і вона завжди намагалася підтримати мене, коли Салліван рвав і метав. — Beacon News уже виклали такі аргументи... Пишуть про розбірки мафії та перерозподіл сфер впливу.

— Вони нічого не можуть знати, — буркнула я, навіть не повернувши до неї голови. Мій голос прозвучав занадто різко й упевнено.

— Що? — Енн здивовано відсунулася від свого монітора й витріщилася на мене.

— Я вчора бачила все своїми очима, — на автоматі зірвалося з моїх губ раніше, ніж я встигла подумати. Паніка й утома просто вимкнули мій самоконтроль.