5 Розділ

Страх накотив новою, задушливою хвилею. Серце знову пустилося в галоп, боляче б'ючись об ребра. Мені хотілося зірвати цю кепку, забитися під ковдру й нікуди не йти. Але я знала: якщо я зараз піддаюся паніці, я програла.

Я глибоко вдихнула крізь маску, відчуваючи специфічний запах тканини, і повернула замок. Металеве клацання здалося мені оглушливим.

Я прочинила масивні вхідні двері лише на кілька сантиметрів. Затамувавши подих, я припала обличчям до щілини й почала обережно визирати на брудний, напівтемний майданчик під'їзду. Сходи, перила, зачинені двері сусідів — усе здавалося вимерлим. Але тиша не заспокоювала. 

Я вийшла на майданчик і тремтячими пальцями закрила двері на всі замки, прокручуючи ключ на кожен можливий поворот. Метал гучно ляскав у тиші під'їзду, і цей звук бив по нервах. Я смикнула ручку, перевіряючи, чи все надійно, і поспіхом опустила козирок кепки ще нижче, майже до самих очей.

Раптом за моєю спиною зі скрипом відкрилися двері квартири навпроти.

Різкий звук змусив моє серце підскочити до горла. Я сіпнулася і мимовільно скрикнула від переляку, розвертаючись.

— Перепрошую, я налякав вас, — м'яко пролунав голос.

— Нічого... Це я не уважна, — ледь чутно видихнула я, притискаючи руку до грудей, де шалено калатав пульс.

Я швидко обвела поглядом сусіда. Переді мною стояв високий хлопець приблизно мого віку. На ньому було просте домашнє худі, а розпатлане волосся та сонні очі видавали, що він тільки-но прокинувся. У його погляді не було загрози — лише щире здивування моєю бурхливою реакцією. На тлі мого нічного кошмару він виглядав занадто звичайним і безпечним.

— Я вас тут раніше не бачила, — сказала я, намагаючись, щоб маска не глушила мій голос.

— О, лише вчора приїхав з-за кордону, приїхав з навчання. Тепер я ваш сусід, виходить, — він приязно кивнув.

— Зрозуміло.

Я розвернулася в сторону сходів. Ліфти я не поважаю з самого дитинства — замкнені простори завжди викликали в мене легку клаустрофобію, а сьогодні застрягти в залізній коробці здавалося мені рівносильним смерті.

— Я Ноа. Ноа Хейс, — назвався він мені в спину.

Я зупинилася і знову повернулася до нього. Хлопець тепло посміхнувся. У нього була справді гарна, відкрита усмішка, а на щоках з'явилися ледь помітні ямочки. Він трохи підняв одну брову, явно очікуючи, що я назвуся у відповідь.

В інші дні я б залюбки підтримала сусідську розмову. Але не сьогодні. Не тоді, коли за кутом мого будинку міг читувати вбивця. Зараз мені здавалося, що краще взагалі не називати своє ім'я нікому з незнайомців — зайва обережність могла врятувати мені життя. А може він і є той вбивця.

— Я... я запізнююсь на роботу. Приємно познайомитись, — швидко проговорила я, так і не назвавши себе.

Я розвернулася і майже бігом рушила вниз по сходах, залишаючи Ноа на майданчику. Кожен крок віддавався луною в під'їзді, а в голові стукала єдина думка: швидше дістатися до людного проспекту.

Я штовхнула важкі вхідні двері й нарешті вийшла на вулицю.

Осінній ранок зустрів мене крижаним, вогким повітрям, від якого по тілу миттєво пробігли дрижаки. Погода повністю відображала мій внутрішній стан: небо затягнуло важкими, свинцевими хмарами, крізь які не могло пробитися жодне пасмо сонця. Вулиці здавалися сірими й непривітними. Ранковий вітер безжально ганяв асфальтом сухе, зів’яле листя, а нечисленні перехожі ховали обличчя в коміри пальт і поспішали у своїх справах. Усе навколо виглядало абсолютно буденно, але для мене це місто більше не було безпечним. Кожен кущ, кожна глибока тінь між будинками тепер здавалися потенційною пасткою.

Насилу долаючи паніку, я швидким кроком дісталася автобусної зупинки. Як на зло, транспорту не було. Хвилини тягнулися нестерпно довго, і я нервово, кожні тридцять секунд, поглядала на годинник на руці. Час минав, містер Салліван, мабуть, уже рвав і метав у редакції, а я просто стояла на відкритому просторі, почуваючись ідеальною мішенню.

Раптом прямо перед зупинкою плавно загальмувала блискуча чиста машина.

«Пощастило ж комусь, на машині забирають», — мигцем подумала я з легкою заздрістю.

Але в наступну секунду затоноване скло повільно опустилося, і я з подивом побачила за кермом свого нового сусіда. Ноа вже встиг перевдягнутися в стильне пальто і виглядав зібраним та впевненим. Зачесав світле волосся назад. Він тепер здавався страшим і серйознішим. 

— Вас підвезти, місс? — з приязною посмішкою запитав він, трохи нахилившись до вікна.

— О, я... — я завагалася і кинула швидкий погляд на дорогу, але на горизонті не було навіть натяку на автобус. — Ні, дякую, я чекаю свого автобуса.

— Вулицю далі перекрили, — спокійно зауважив Ноа, вказуючи головою кудись уперед. — Кажуть, учора вночі там щось сталося, зараз купа поліції... Не думаю, що громадський транспорт...

Я перестала його чути. Слова про поліцію та нічну подію влучили прямо в ціль. У ту ж секунду перед моїми очима знову виринув той страшний силует чоловіка з пістолетом. Я ніби наяву знову побачила той темний провулок, безжальний блиск металу й почула глухий, смертоносний постріл, що обірвав чуже життя. Паніка паралізувала моє горло.