4 Розділ

Ранок зустрів мене тишею. У променях світла, що ледь пробивалися крізь щільно затулені штори, повільно й ліниво кружляли золотаві пилинки.

Я спробувала поворухнути ногами, але суглоби відізвалися різким болем. Вони затекли й перебували в якомусь зовсім неприродному, викрученому положенні. Руки повністю заніміли, шию дико ломило, а спина, здавалося, просто розламувалася навпіл.

У першу ж секунду свідомість прошила гостра паніка. Де я? Мене викрали? Він знайшов мене?

Я різко розплющила очі. Погляд уперся у знайомі світло-жовті стіни моєї вітальні. Поруч були двері у ванну, а на стіні трохи далі висіли картини, які колись намалювала моя сестра.

Я важко, хрипко видихнула. Ні, я вдома. Мене ніхто не забрав.

З величезними зусиллями я підвелася з холодної підлоги. Тіло майже не слухалося. Як учора ввечері я сповзла по дверях від страху та втоми, так і проспала в цій позі до самого ранку. Навіть пальто не зняла.

Опустивши погляд, я подивилася на годинник на руці й похолола.

Я катастрофічно запізнювалася.

У цю ж мить десь у глибині кишені мого пальта настирливо й голосно задзвенів телефон. Від несподіванки серце знову підскочило до горла. Поки я тремтячими пальцями гарячково намацувала слухавку й намагалася спросоння збагнути, що відбувається, виклик обірвався.

Я глянула на екран. На ньому світилося ім’я мого головного редактора. А трохи нижче — червоний рядок сповіщень. Це був уже шостий пропущений дзвінок поспіль.

Сонливість і біль у тілі миттєво здуло вітром. Я підскочила на місці, ніби мене вкусила бджола.

Я гарячково тицьнула пальцем в екран, щоб передзвонити, але телефон знову вибухнув гучною треллю в моїх руках. На екрані вкотре висвітилося: «БОС».

— Алло! Так, містер Салліван, вибачте, я... — затамувавши подих, випалила я в слухавку, намагаючись, щоб мій голос не тремтів від залишків нічного жаху.

— Де тебе чорти носять?! — гримнув із динаміка розлючений голос редактора, змусивши мене відсахнутися. — Уінтер, ти час бачила?! У нас номер здається в друк через три години, а твоєї статті про вечірній інцидент у центрі досі немає на моєму столі!

При згадці про «інцидент» у мене всередині все захололо. Невже вони вже знають?

— Який... який інцидент? — ледь чутно перепитала я, відчуваючи, як до горла підкочує нудота.

— Ти що, спиш там на ходу?! — розсипався криком бос. — У тебе під домом вночі знайшли труп! Застрелили якогось місцевого бізнесмена з темним минулим. Поліція на вухах, усі видання вже пишуть про розборки, а моя найкраща журналістка десь пропадає! Даю тобі рівно годину, щоб твоя нога була в офісі з готовим матеріалом. Якщо не встигнеш — шукай нову роботу! І збирай гроші на нову голову. Відрубаю!!

Я відсахнулась від крику. У слухавці пролунали короткі гудки.

Я повільно опустила руку з телефоном. Стіни квартири знову почали ніби тиснути на мене. Silver Line Press шукають інформацію про вбивство, свідком якого я стала. Моя газета хоче зробити з цього сенсацію, навіть не підозрюючи, що вбивця бачив моє обличчя і прямо зараз може чекати на мене під під'їздом.

Я підійшла до вікна, ховаючись за щільною шторою, і обережно поглянула вниз, на вулицю. Навколо мого будинку все виглядало як зазвичай: кудись поспішали люди, двірник підмітав жовте листя. Але тепер мені здавалося, що в кожному силуеті, у кожній припаркованій машині ховається небезпека.

Мені було смертельно страшно виходити з дому. Але якщо я залишуся тут я просто збожеволію від очікування. До того ж, якщо я не з'явлюся на роботі, це принесе наслідки.

— Потрібно йти, — прошепотіла я сама до себе, хоча кожна клітина мого тіла благала залишитися в безпеці.

Я швидко скинула пальто, забігла у ванну і почала збиратися, намагаючись не думати про те, що цей день може стати для мене останнім.

Я запхала в себе якийсь шматочок хліба прямо на ходу, навіть не відчуваючи його смаку — шлунок просто стиснувся в тугий вузол. Часу на переодягання взагалі. Я підбігла до шафи, рвучко відчинила дверцята, вихопила звідти стару темну кепку і натягнула її низько на лоб. Потім дістала звичайну медичну маску й закрила нею половину обличчя.

Перед тим як вийти, я на секунду затрималась і поглянула на себе в дзеркало в коридорі.

Зі скла на мене дивилося якесь чуже, зацьковане звірятко. Великі, налякані очі з темними колами від недосипу, в яких застиг чистий, тваринний страх.

— Хто ти тепер, Евілін? — промайнуло в моїй голові, й від власного імені мені стало холодно. — Вчора ти була просто амбітною журналісткою, яка мріяла про гучні заголовки. А сьогодні ти ховаєшся за маскою, як злочинниця. Ти думаєш, ця ганчірка і шматок тканини тебе врятують? Якщо він професіонал, він упізнає тебе за ходою, за формою очей, за пальто, яке ти навіть не спромоглася змінити! Ти йдеш прямо в лапи до монстра. Містер Саліван чекає статтю... Але чи варта ця стаття твого життя? Що, як той чоловік із пістолетом уже стоїть за цими дверима?