3 Розділ

Раптом у глибині коридору почувся тихий, ледь помітний шурхіт.

Моє серце зробило кульбіт і впало кудись у порожнечу. Невже він тут? Невже він знайшов спосіб увійти? Чи я остаточно божеволію і мені варто почати вірити в привидів, монстрів і демонів, які матеріалізувалися з мого страху?

Я закрила голову руками, стиснулася в клубочок, ховаючи обличчя в колінах, і приготувалася до найгіршого. Я затамувала подих, чекаючи на холодну сталь біля своєї скроні.

В цю саму секунду мене щось м'яко торкнулося. Щось дуже пухнасте й тепле потерлося об моє тремтяче плече.

Я сіпнулася, але майже одразу почула тихе, вібруюче муркотіння.

— Луна... — видихнула я крізь сльози. — Господи, як же ти мене налякала…

Я схопила кішку на руки, притиснула її до себе, ховаючи обличчя в її м’яку шерсть. Луна була теплою, живою і такою справжньою серед цього нічного кошмару. Її розмірене, заспокійливе муркотіння стало єдиною ниточкою, яка зв'язувала мене з реальністю.

Я сиділа так зі своєю кішкою дуже, дуже довго. Хвилини зливалися в години, а я не могла поворухнути ні рукою, ні ногою. Думки у моїй голові хаотично крутилися, наче в центрифузі.

Я згадувала той глухий, майже беззвучний постріл. Як це взагалі можливо? Ще секунду тому людина дихала, благала про життя, обіцяла якісь гроші... а наступної миті її просто не стало. Одне натискання на курок — і все. Моє журналістське життя, де найважливішими проблемами здавалися дедлайни, невдалі інтерв’ю та пошуки сенсацій, раптом тріснуло і розсипалося на шматки. Хто були ці люди? Кого вбили? І головне — хто був цим убивцею?

Чому, коли він повернувся в мій бік, його голос прозвучав так дивно? «Стій!» — цей крик досі відлунював у моїх вухах. У ньому не було люті чи загрози. Безглуздя. 

Я уявляла, як він зараз блукає нічними вулицями, шукаючи мене. Можливо, він уже розпитує місцевих чи вираховує мій маршрут від роботи. Від цієї думки шкірою пробігав мороз. Що мені робити завтра? Йти в поліцію? Але якщо у нього всюди свої люди? Якщо мене вб'ють прямо на порозі відділку?

Мої роздуми ставали дедалі плутанішими й важчими. Тіло, виснажене важким робочим днем, шаленим бігом і диким викидом адреналіну, почало здаватися налитим свинцем. М'язи нили, очі пекли від сліз, а тепло Луни, яка дрімала у мене на грудях, заколисувало. Поступово страх почав притуплятися, поступаючись місцем глухій, безмежній втомі.

Захисні бар'єри моєї психіки просто здалися. Я так і заснула — сидячи на холодній підлозі під дверима, міцно обіймаючи кішку, в очікуванні ранку, який мав принести або порятунок, або смерть.