2 Розділ

Кіллер повільно заховав пістолет у кишеню довгого пальта. Він збирався йти. Я вже подумки молила всіх богів, щоб він просто повернувся і зник у темряві. Але страх повністю паралізував мої м'язи. На мій телефон прийшло повідомлення. Як васно!

Цей звук у нічній тиші здався мені вибухом динаміту.

Вбивця миттєво зупинився. Його рухи були блискавичними — жодної заминки. Він повільно повернув голову в бік машини, за якою я ховалася. Мерехтливий ліхтар удалині ледь вихопив його силует, але я відчула цей погляд. Холодний, чіпкий, смертоносний. Він дивився прямо туди, де сиділа я.

Я заціпеніла. Час ніби зупинився, коли я почула його кроки. Важкі, спокійні, впевнені кроки берців по мокрому асфальту. Він ішов до мене.

Один крок. Другий. Третій.

Коли між нами залишалося всього кілька метрів, і з-за капота машини почала вимальовуватися його висока постать, інстинкт самозбереження нарешті вивів мене з трансу. Я зрозуміла: якщо я залишуся тут ще на секунду — я помру.

Я різко підхопилася на ноги й щосили кинулася назад, у темряву провулків.

— Стій! — почувся позаду його голос. Але це був не той гидкий регочучий голос переслідувача. Цей голос був іншим — глибоким, хрипким і чомусь... здивованим? Наче він побачив привида.

Я не озиралася. Адреналін ударив у кров із такою силою, що я не відчувала під собою ніг. Я летіла вперед, не розбираючи дороги, чіпляючись пальто за кущі та вибігаючи на проїжджу частину. Здавалося, що тінь за моєю спиною ось-ось схопить мене за плече, або ж у спину прилетить глухий свист кулі.

Легені палали від крижаного повітря, в роті з'явився присмак заліза. Я бігла так, як ніколи в житті.

Раптом попереду з'явилися знайомі обриси. Обличчя обдало світлом від проспекту. Мій квартал!

Я залетіла у двір свого будинку, підбігла до під'їзду й гарячково почала тицяти магнітним ключем у замок. Руки тремтіли настільки, що ключ кілька разів випадав із пальців.

— Давай же, будь ласка, давай! — задихаючись, благала я порожнечу.

Нарешті пискнув домофон. Я заскочила всередину, з силою захлопнула важкі металеві двері й, навіть не чекаючи старого ліфта, кинулася вгору сходами. Сходинка за сходинкою, проліт за прольотом. Третій поверх, четвертий…

Я забігла на свій п'ятий поверх, тремтячими руками вставила ключ у замок квартири, провернула його двічі, завалилася всередину і з гуркотом зачинила двері, закриваючи їх на всі замки та засуви.

Сповзши спиною по дверях на холодну підлогу, я підтягнула коліна до грудей і нарешті дозволила собі голосно, з надривом заридати. Безпека. Я вдома. Але перед очима досі стояв той глухий хлопок і силует чоловіка з пістолетом, який дивився прямо на мене.

Темрява в квартирі тиснула на мене всією своєю багатотонною вагою, вичавлюючи залишки повітря з легень. Короткий спалах люстри у вікні п’ятого поверху став би для нього маяком. Якщо він біг за мною, якщо він бачив, у який двір я завернула, він прямо зараз може стояти там, внизу, серед голих осінніх дерев, і чекати. Дивитися на темні вікна, вишукуючи те єдине, яке раптом спалахне жовтим світлом.

Він прийде за мною. Він сто відсотків прийде. Я свідок. Я бачила його обличчя... ні, не обличчя, лише силует. Але я бачила вбивство. Для таких, як він, люди — це просто робота, непотрібний шум, який треба прибрати.

Хоча це була моя власна квартира, кожен куточок якої я знала напам’ять, зараз вона здавалася чужою та ворожою. Кожна знайома річ у темряві перетворювалася на щось загрозливе. Мені здавалося, що з кожного кутка кімнати, з кожної щілини на мене дивиться купа очей. Моя колишня дурна сміливість — випробовувати себе темрявою — тепер здавалася мені вершиною ідіотизму. Темрява перемогла. Вона заповзла мені під шкіру, паралізувала розум.