Ангел

Ангел

Ангел

Вночі я боявся ранку. Десь незадовго до світанку перестає діяти знеболювальне і пекельні муки почнуться спочатку. Чи вистачить сил покликати мед сестричку, яка, напевне, спить сном праведників під дверима палати. Вона не зволікатиме: натреновані руки миттєво дістануть оту дорогоцінну ампулу, і через хвилинку відчую тепло рятівної ін’єкції. А потім почне відступати біль. На певний час закінчаться мої муки. Фізичні  закінчаться, та  на зміну їм прийдуть інші., народженні усвідомленням того, що ти тепер просто колода, назавжди позбавлена руху! Ще ти двадцятип’ятирічний і вже нікому не потрібний оберемок м’яса, здатний лише скреготіти зубами, а більше –нінащо.

Що з того, що лежиш в елітній палаті, що лікарі навколо тебе танцюють лебедине озеро, що вливають у тебе якісь особливі медичні лікарські суміші?! За гроші медицина й не на таке здатна. Наобіцяють, прогнуться, заспокоюватимуть –робитимуть що завгодно, аби тягли в їхні кишені зелені валютні папірці, та гріш ціна тій показушній  увазі, бо ще жоден лікар у світі не підняв на ноги  пацієнта з перебитим хребтом. Жоден лікар у світі! Тож слухаю щебетунів від медицини і дивуюсь, наскільки ж треба вміти так велеречиво брехати, ніби ситуація моя не така і критична! Не інакше, спеціальний курс з окозамилювання вивчали!
Ні, не хочу я їх слухати, не хочу! Краще б допомогли мені з цього світу спекатися. Від того б усім відразу стало легше. Та це, розумію, не в їхніх інтересах. Багатенький пацієнт в наш час дорогого вартий! Розумію, досить моїм рідним припинити валютні ін’єкції в лікарські кишені і солодкі брехні про моє можливе одужання тут же закінчаться. Не буде ні цієї елітної палати, ні готової в будь –яку хвилину на трудовий подвиг мед сестрички –буде в кращому випадку чотиримісна палата з древніми ліжками, на які лиха година уклала напівзабутих вчорашніх трударів, а нині нікому не потрібних інвалідів, за яких заплатити нікому.

      За вікном розпочинається червоно хмарний світанок. Кажуть, що червоні хмари –то на вітер. А втім, яка різниця чи вітер, дощ, спека, холод чи помірна погода –в палаті кондиціонер слідкує за температурою, а за ці двері з палати я вже ніколи самостійно не вийду. І від усвідомлення того знову починаються пекельні муки, я хриплю, буквально випльовую звуки, на які медсестричка кидається до мене, і голка шприца звично входить в моє тіло, в а губи вкладається якась з незрозумілим присмаком пігулка, через кілька хвилин після прийняття якої починається мій політ. Я відірвусь від тіла і плавно полину крізь ці остогидлі палатні стіни, крізь переливчасті гами кольорів і відчую себе щасливим в польоті, бо там, далеко, залишилося моє знівечене тіло, здатне лише на муки. А зараз я лечу.
Куди? І яке це має значення? Захочу –повернусь в минуле, побачу все, що збагну побачити, і ніщо мені не перешкодить. Я лечу.
 Один за одним розкриваються файли життя. І ніяк не второпаю: мого чи когось іншого? Ні, таки мого, бо ось цей чорний «Порше» - моя улюблена машина. Невже я за його кермом? Авжеж, бо ось цю коричневу шкірянку мені привезли з Данії, і я її відразу уподобав. І «Вальтер» - аж занадто серйозний пістолет –теж мій. Руки звично тримають бублик керма, асфальтова стрічка дороги стрімко лягає під колеса. Тільки чому я знаю наперед, що буде далі? Може, цей хлопець за кермом просто дуже схожий на мене? Бо я ось, нагорі! Плину, роздивляючись все довкола. Та найбільше –слідкую за собі подібним. Отже, він –це не я.

Знаю, цей чорний «Порше» поверне зараз праворуч, зупиниться біля входу в кафе, і струнки білявка привітно помахає рукою, ніби говорячи: «я вже тут». Стиха клацнуть, зачиняючись, двері авто, пікне,  сповіщаючи про включення сигналізаціЇ  і я відчую запах парфумів білявки, тепло її пружного тіла.

  І знову дивуюсь: Я? Але ж я тут, нагорі, а там, внизу молода пара. І той парубок –не я. Тільки чому ж так калатає моє серце, чому мене буквально пронизує ніжність до цієї дівчини –білявки, чому я знаю її ім’я –найкраще з усіх відомих мені імен? Нічого не розумію, нічого! Зате бачу, як перед самим входом в кафе хлопця і дівчину зупиняють троє. І відразу відчуваю шалений біль в спині. Лечу в темряві! Ой, боляче! Рятуй, мед сестричко, мене, рятуй, бо знову починається моє пекло! Коли, давай знову пігулки, тільки допоможи! А краще –дай щось таке, щоб миттю перенестись туди, де немає ні радощів, ні горя! Убий мене, сестричко, молю тебе!

      На губах знайомий присмак пігулки. Як швидко вона діє! Стихає біль. І знову я лежу колодою в остогидлій палаті. Боже, навіщо?

       За дверима кроки. Мабуть, лікар. Знову заведе свою утішну пісню. Краще б дав чогось, щоб я відразу відкинув коні, тобто здох. От за це я б йому  з того світу дякував!
        Якось дивно шуміло у вухах. Здавалось, що це я чую звук пролітаючого високо в небі «Боінга» чи «Антея». І той звук заколисував. Якось підсвідомо закрились очі. Заснув. Враз відчув, що я в палаті не один, і відкрив очі. Поруч з вікном, у стовпі сонячного проміння я побачив силует людини. Дивної, як на перший погляд, одягнутої в білий хітон, що спадав з плечей до самих п’ят. За спиною крила. «Ангел» - промайнув здогад. –«Ну, нарешті закінчилося моє земне життя! Тепер уже не буде болю!»
 Ангел мовчки вдивлявся прямо в вічі. І –диво! Стрічка життя розкручувалася у моїй свідомості до найменших деталей. Мені  несподівано соромно ставало споглядати прожите, у якому було стільки поганого! Відчув себе непотребом. І стало незрозуміло: навіщо ж мене, людину, яка за неповні двадцять п’ять років завдала іншим стільки лиха, що  інший і за сто не встиг би, відвідав він, світлий і безгрішний Ангел.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше