Ангедонія

Величезною залою лунає урочистий і оглушливий голос ректора:

-  ...студент року - Ліам Саломон!

Бурхливі овації тисяч студентів.

Стадіоном розноситься:

- ...нагороджується Ліам Саломон!

Оплески і крики переповненого стадіону університету.

- ...за перемогу на міжнародних змаганнях...

- ...медаллю нагороджується...

- ...кубок отримує...

Калейдоскопом змінюються події, матчі, нагороди, привітання, ігри, тріумф, слава, перемоги, овації... Дзвінок будильника.

Ліам бадьоро зіскочив зі свого ліжка і подивився на протилежну стіну. Її прикрашала незліченна кількість дипломів, кубків, медалей, грамот, нагород і статуеток. Він байдуже усміхнувся.

- Любий, ти вже прокинувся? - почувся жіночий голос з-за дверей кімнати.

- Так, мамо. Уже встав, - надійшла відповідь.

Відвідав душ, вдягнув спортивні штани, футболку і сів за стіл. Сніданок чемпіона.

- Як ти, милий? - турботливо поцікавилася мати і сіла поруч, намазуючи тости маслом.

- Усе чудово.

- Скоро кінець навчального року. Які плани на літо?

- Ще не думав про це. Поки що нічого цікавого.

- Тобі потрібно більше відпочивати. Ти багато займаєшся спортом, синку. Це дуже велике навантаження для твого організму, - схвильовано зауважила жінка.

- Зі мною все гаразд, мамо. Не хвилюйся, - відмахнувся Ліам.

- Коли ти поїдеш на планове обстеження? Батько давно запитує. Ми дуже тривожимося за тебе, - мама передала бутерброд синові. Поставила перед ним омлет із сиром та овочами.

- Поїду. Пізніше, - м'яко відповів хлопець.

- Але...

- Мамо, я не хворий! Ми це вже обговорювали.

Суперстудент поснідав і піднявся з-за столу. Поспішний поцілунок у щоку матері і на вихід. Планета чекає, щоб її розкручували.

- Гарного дня, рідний.

Ліам мчить трасою до міста у своїй чорній відполірованій Tesla. Динаміки стрибають у ритмі клубної електронної музики. Стоїть сонячний ранок. Усе супер.

Припаркувавшись на стоянці кампусу, юнак вийшов з машини і прихопив із собою кілька зошитів. Студентки, що проходили поруч, як зазвичай, посміхалися, красувалися, озиралися і робили кокетливі оченята. Стандарт. Нічого оригінального. Ліам одягнув сонцезахисні окуляри і попрямував алеєю до головного корпусу.

Мініатюрна світловолоса дівчина постукала у двері однієї з університетських лабораторій. Відкривши їх, вона покрокувала до свого лектора з біології. Він якраз возився з пробірками, колбами і різнокольоровими рідинами.

- Професоре Г'юз, можна вас на два слова?

Повненький чоловік середніх років глянув на відвідувачку.

- Усе що завгодно, моя люба.

- Навіщо ти так зі мною? - дівчина застрибнула і всілася на край столу, де професор проводив дослід.

- Не розумію, про що ти, - Вілсон Г'юз не відводив погляду від бурління кислоти.

- Я вже бачила список прізвищ для літнього практичного завдання. Ти поставив мене в парі з Ліамом Саломоном! - верескнуло тендітне створіння.

- І що не так? - спантеличився професор.

- Те, що це ЛІАМ САЛОМОН! Студент десятиліття, переможець купи різних змагань і матчів. А ще він неймовірно красивий і крутий. Шанувальниці за нього б'ються. Я сама бачила. То як така, як я, взагалі до нього підійде? Як відбуватиметься написання цієї роботи? Я й наблизитися до нього боюся! Що я йому скажу? - нервово тараторила дівчина. – Окрім того я впевнена, що він егоїстичний, пихатий, безсердечний, зарозумілий і розбалуваний увагою!

- Ну-ну, Пола. Заспокойся. У тебе істерика. Шанувальниці б'ються, а ти отримуєш його в партнери без переломів і синців для спільної роботи. Це ж чудово. Моя улюблена племінниця заслуговує найкращого! - спокійно пояснив доктор Г'юз. - Для тебе це буде гарною можливістю повірити у свої сили. Помилково прирівнювати себе до відсталих. Ти дуже розумна і мила дівчина. Може, це додасть тобі впевненості в собі?

- Після серцевого нападу, можливо, додасть, - приречено пробурмотіла Пола.

- Не драматизуй. Іди на лекції й не турбуйся.

Пола похмурою вийшла з лабораторії. Замислена і занурена у свої страхи, влилася в потік студентів. Випадково дівчина побачила закохану парочку, що сиділа на підвіконні. Він - уважно розглядає свою кохану, а вона - ласкаво тримає за руку свого хлопця. І все так по-справжньому. Гарно це. Шкільне кохання. Студентське. Чомусь у Поли такі стосунки завжди викликали захоплення і легкий сум. Дехто всі ці роки просто вчиться. Відчути б на собі, як це. Коли так чуйно й невпинно дивляться на тебе при всіх, не соромлячись своїх почуттів. Коли прилюдно цілують. Коли проводять рукою по щоці. Коли міцно тримають за руку. Коли нестерпно важко розлучитися на час, що дорівнює одній лекції. Та вже в перерві знову стояти в коридорі й так міцно обійматися, наче не бачилися кілька років. Повз проходять сотні студентів, але зараз підвіконня - це їхній маленький відокремлений острів на двох. Вони нікого не бачать, крім одне одного. І їм, по суті, ніхто більше й не потрібен. Хто такі подарунки й обіцянки, коли в його очах стільки любові й захоплення? Ще в середніх класах, спостерігаючи за проявами почуттів старшокласників, Пола думала, що такі стосунки з'являються в міру дорослішання. Самі собою. Але вона з кожним днем і роком стає старшою, а нічого і приблизно схожого з нею не відбувається.