Андрєєва.

Цікава все ж таки річ — пам'ять. Майже завжди, коли я починаю голитися, згадую, як колись поспіхом голився, щоб піти з Танюшкою до ресторану.
Справа була того року, коли я повернувся з армії. Десь у жовтні. Тоді я працював у магазині вантажником. З’явилися «зайві» гроші, і я час від часу заходив у сумнівні заклади, які до того принципово не визнавав.
Отож, прийшовши додому після роботи і дорогою на свій поверх, я заскочив до друга, просто мимохідь.

Олег, так його звали, одразу сказав, що на мене чекає моя давня знайома. Я й гадки не мав, про кого йдеться, бо знайомих мав силу-силенну — був молодим і вродливим. Вибачайте за нескромність, але така була дійсність тих років, що зараз згадується з легкою тугою.

Зайшовши в кімнату, я побачив свою давню знайому, з якою трохи зустрічався ще до армії.
Дівчина вона була славна і неглупа. Але щось пішло не так — чи то я зустрів іншу, бо був доволі вітряним хлопцем, чи то помирився з колишньою? Зараз і не згадаю. Після того ми «залишилися друзями», як це прийнято казати. Близьких стосунків не було, тож усе виглядало пристойно й благородно.

В армії я отримав від неї кілька листів, але знову щось не склалося. По-перше, я й так переписувався з трьома дівчатами. А по-друге, вона написала мені «новий» анекдот, який був трохи непристойний. І я, з якогось дива, «увімкнув» мораліста та перервав листування. Потім шкодував, але адресу втратив.

Після армії мама поспіхом познайомила мене з дівчиною, яка їй дуже подобалася. Але ми обидва були гарячої української (південної) крові й постійно доводили одне одному, хто розумніший. Урешті-решт ми розсварилися вщент.
Вона жила сама по собі, я — сам по собі. Працювали, гуляли, розважалися. І все таке інше.

І ось трапився цей «візит із минулого». Я був безмежно радий знову зустріти її.
Побачивши її, я попросив почекати й побіг додому — поголитися, помитися, переодягтися. Повернувшись при повному параді, забрав її й ми поїхали в ресторан за Об’ю, поруч із Торговим інститутом.
У ресторані ми весело розмовляли й щось їли — вже й не згадаю що. До нас приєднався мій давній знайомий, з яким ми разом навчалися в технікумі.

Після цього ми ще кілька разів зустрічалися. Я навіть побував у неї вдома й познайомився з її дідусем і бабусею. Милі старенькі, які самі виховували онуку, покинуту недолугою матір’ю. Вони душі в ній не чаяли й були напрочуд добрими людьми, що підкорювали з першого слова.

Танюшка була просто дивовижна. Середнього зросту, ні товста, ні худа — така, якою й має бути справжня красуня. Русяве волосся заплетене в товсту косу, кругле миле личко з трохи розкосими очима, рум’яні щічки «кров з молоком» і трохи сором’язлива усмішка на аліх вустах. Майже без косметики — сто відсотків красуня. І в спілкуванні — мила й приємна.
Мені просто «зносило дах» від усього цього.

А потім настало гірке похмілля.

Якось після роботи я прийшов до Олега й застав там свою «колишню» — ту, з якою мене познайомила мама, щойно я повернувся з армії.
Вони з Олегом сиділи за столом, пили легке винце й розмовляли як добрі друзі. Як з’ясувалося, другом була лише вона, адже Олег був у неї безнадійно закоханий.

Так у моїх друзів часто бувало: закохувалися в усіх дівчат, з якими я мав необережність «дружити». Отож сиділи вони, бесідували, аж тут я з’явився несподівано.
Я привітався, сів за стіл, бо тепер-то був захоплений іншим «предметом обожнювання». Коли Олег вийшов на кухню, моя колишня мимохідь сказала, що добре залишитися друзями, тільки шкода, що дитина ростиме без батька. Тобто моя дитина ростиме без мене!?

У мене відразу прокинулося почуття відповідальності за майбутнє ще ненародженої дитини. Все інше стерлося — лишився тільки цей майбутній мешканець шостої частини суші.
Стерлися всі асоціації й спогади, пов’язані з Танюшкою та її родичами. Я ніби ходив у тумані. Почалася передвесільна метушня: розмови з батьками, поїздка в село за продуктами, підготовка до свята, запрошення рідних і знайомих. Ви й самі знаєте, як воно буває.

З Танюшкою був якийсь незграбний розмов, де я намагався «згладити кути», але виглядав безглуздо й безпорадно. А далі все закрутилося-завертілося.

Уже через кілька місяців після весілля мама розповіла, що під час самого весілля приходила якась дівчина, плакала в неї на плечі й казала, як мене любить. Але я цього не бачив. Та й навіть якби бачив — що б змінилося?
З пам’яті зникла гарна дівчина, з якою нам не судилося бути разом.

Чи шкодую я, що все так сталося? Напевно, ні. Ми прожили з моєю дружиною майже п’ятдесят років. Наступного року — «золоте весілля», сподіваюся, доживемо. У нас народилося дві чудові доньки, три онучки й одна правнучка. І все в нас, наче у людей. Усяке бувало, але ми стали міцною сім’єю, перевіреною часом.

І все ж таки, іноді, коли беруся голитися, згадую ту хорошу дівчину, яка, без сумніву, теж заміжня. Може, навіть за розумнішим чоловіком, який зумів оцінити її найкращі риси. Напевно, у неї є діти й онуки. І навряд чи вона згадує мене — безтолкового й вітряного хлопця, з яким колись зустрічалася.

Є місце випадковості, і не нам вирішувати, з ким бути разом. Може, це й наївний висновок, але він перевірений часом.

Ацмоос, Вартау, Санкт-Ґаллен, Швейцарія.

Цікава все ж таки річ — пам'ять. Майже завжди, коли я починаю голитися, згадую, як колись поспіхом голився, щоб піти з Танюшкою до ресторану.
Справа була того року, коли я повернувся з армії. Десь у жовтні. Тоді я працював у магазині вантажником. З’явилися «зайві» гроші, і я час від часу заходив у сумнівні заклади, які до того принципово не визнавав.
Отож, прийшовши додому після роботи і дорогою на свій поверх, я заскочив до друга, просто мимохідь.

Олег, так його звали, одразу сказав, що на мене чекає моя давня знайома. Я й гадки не мав, про кого йдеться, бо знайомих мав силу-силенну — був молодим і вродливим. Вибачайте за нескромність, але така була дійсність тих років, що зараз згадується з легкою тугою.