Пісня сьома

З мороку вийшла з перстами багряними Еос. І вітри, оживши, від краю до краю

Понесли утішливу, радісну  звістку –  таку, що й бездомні, брехливі  собаки

До жител людських докидали гавчанням. Їй вельми стражденний народ дивувався:

«Хто їде сюди? Хто стоїть в колісниці, запряженій огирем міднокопитним?

Чи то благородний Гермеса обранець? Чи цар іноземний? І звідки узявся?

Всі знаєм народи, що з нами сусідять, і ймення його нам, звичайно, відоме».

Другі  їм на це без вагань відвічали: «То син світлоногий аргоської діви,

Увінчаний лавром Персей ясноокий. Залишивши Йоппу, він в далеч подався,

І там, безбоязний,  із тою зітнувся, що бідних людей обертала на камінь.

Відтявши їй голову змієволосу, забрав із собою в заплечній торбині, аби аніхто

З богорівних героїв йому дорікнути не міг у облуді. І так відказав:

«Хай то буде дарунок  царю Полідекту, що став мені батьком».

Безхмарною ніччю вернувся царевич до морепристанної, сонної Йоппи.

На березі, зморений, ліг відпочити, і боги йому  сон сумирний послали.

Проспав він всю ніч і півдня донесхочу, утомлений довготривалою прею.

Коли ж в небесах знов засяяло  сонце, узрів свіжим оком лускатого змія,

Що тілом здіймав і підбуроював  воду. На нього покірно чекала царівна –

До скелі прикута журна Андромеда.

Уражений страшним, жорстоким видінням, Персей із торбини дістав свою здобич –

Главу грізноокої діви Мудузи, в очницях чиїх ще залишилось досить

Незгаслої смертоубивчої сили. Ось погляд останній звернула горгона

На Амфітрити презлого плеканця, і тілом обважнівши, наче той камінь,

Він гулькнув на дно галасливого моря.

Мечем розрубавши залізнії пути, Персей від кайданів звільнив Андромеду,

Що в світлі недавнорожденного сонця і блідорогатого місяця спрагло

Чекала від лиха свого порятунку. Красою її  полонився царевич,

І їй без вагань  віддав душу і тіло. На те відвічала прихильно царівна,

Й назвавши героя своїм чоловіком, законно зійшла на стрімку колісницю».

Тож слухали й вірили кожному слову бездумні насельники пишної Йоппи

І оди хвалебні звіщали повсюдно на честь хитромудрого сина Данаї.

Їх голосно піяли  в місті піваки, щоб звуки дісталися царського дому.

Та славенці ті не  почув цар Іоппи, і вуха цариці лишались глухими.

Давно їх не бачили межи покоїв.  Пропали обидва – як сіль серед моря.

Великая смута на край насувалась, що втратив ураз і царя, і царицю.

Аж повз царський терем проходив мандрівець (чи хто із безсмертних на землю спустився?)

І кинув народам пророчеє слово: «Хто й досі шукає земного владику

Над велебагатим розгубления стадом, нехай той уважно погляне на небо:

Великий Кроніон, Зевес-олімпієць давно поселив його на небозводі.

Ондечки зоріють Цефей, Кассіопа. Та як неможливо лишитись без кия

Пастушого ситій огрядній худобі, так і  без монарха не бути народу.

Завгодно богам, щоб сидів на престолі  аргоський царевич Персей славосяйний.

З ним вступить у право своє і цариця – думками крилата, метка Андромеда».

Таке він сказав. І відтоді минули  три плодосповнених благостних роки.

Царюючи над незліченним багатством – лісами й полями, масною землею,

Вигідливим домом і затишним садом – усім, що залишилось їм в щедрий спадок,

Подружжя охоче взялось до роботи. Зберігши добро і примноживши статок,

Здобули вони вічну шану народу за розум царя і обачність цариці,

З якою вона до всіх справ приступала.

Усюди заєдно вони виступали, підданцям являючи приязнь і згоду.

Других же Персей відцурався вродливиць, себе мечелюбним обставивши поштом

Із юних мисливців й досвідчених борців. Бувало, коли голосисті когути

Криком своїм сповіщали смеркання, навколо багаття збирались

Ті хлопи, аби влаштувати рясне узливання. Вином кровобарвним туманився розум

Персея, Зевеса хисткого плеканця, і бачив він змій на підлозі і стінах.

Зусюди до нього сповзались гадюки, підступні нащадки лихої Єхидни

 І жалили кріпке, незламнеє тіло.

Лякались раби й слабодуха прислуга несамовитого крику героя

Й одразу про це сповіщали царицю. Царя заспокоївши, так промовляла

Сполоханим гостям тямка Андромеда: «Вино нерозбавлене випив володар,

Яке ще не встигло утратити міці, і, з кров'ю змішавшись, нектар вразив очі.

Тепер   бозна-що їм  верзеться, мінливим». І вірних служниць припросивши на поміч,

У ліжко вкладала напитого мужа, щоб сном він забувся спокійним і тихим.

На ранок, зігнавши хмільне одуріння, водою джерельною чисто умившись,

Персей повертався до ясної тями.

***

Тепло, що йде від запалених світильників, поколює мені долоні, коли я повертаю їх до статуї Амона. Щира молитва ллється з вуст Пуімре, який стоїть поруч, і торкається мого серця, неначе щемний піснеспів, що виконується під дзвін туго натягнутих овечих кишок:

–  Ти пливеш, і щодня виконуєш волю вчорашню. Ти творець років і керманич місяців, дні та ночі відповідають твоїм крокам. Ти створив себе нового сьогодні заради вчорашнього. Ти є ніч і ти є день... »

У молитви є ритм і сенс. Ось чому моя душа коливається, вторячи руху повітря під цим чудовим склепінням.

–  Ти з'явився за давніх часів. До тебе не існувало жодного бога, жодного бога не було і поряд з тобою, аби  описати твою форму. У тебе не було матері, яка дала б тобі ім’я. У тебе не було батька. Ти, бог, створив своє власне яйце, постав, і всі інші боги з'явилися після тебе.

Моя віра позбавлена запобігливості та раболіпства, оскільки моя власна природа до кінця не зрозуміла. Я не людина, що ходить по землі, і не бог, що живе на небі. Але вища я чи нижча за них? Хочеться вірити, що я позбавлена традиційного розуміння добра і зла, властивого  і тим, і іншим.