Пісня шоста

Уславлений вельми та щедро обсипаний златом, квапно поїхав Персей

Геть із гойної Йоппи. Та тільки межу перетнув  хлібосольного граду,

З біги  двоколесної зліз ошуканець. Випряг  коней

І пастись їх пустив, довгогривих. Усе ж те добро, що він мав із собою:

Посудини з пивом, з приємної пряжі одежу, кратери зі срібного й мідного сплаву.

Як злодій,  у хащах сховав темнолистих.

Так, видно, його напоумив злий демон. Бенкетів завсідник, не годний до бою

Чи праці, накинув на плечі аргоський царевич накидку,

Й  під нею укрившись, невпізнаним знову вернувся  у місто.

З собою він мав лиш кошель  та торбинку. Діждавшись, коли зореокая Нюкта

Імлою заллє вогнедайні господи, на берег він вийшов тривожного моря.

Свій стан оголив, і що було з одежі, під ноги собі розстелив, як прийдеться.

Бо там на побачення мав він надію – в обійми героя спішив полюбовник –

Безвусий хлопійко, літами не змужній.

На ложі м'якім влаштувались обидва і в палких обіймах заледве з'єднались,

Як раптом сумирні піднялися води, і вітер розніс їх скрадливії сплески.

На них, заклопотані ніжною грою, невдатні коханці не зважили зразу,

Допоки з пітьми перед ними не вийшла багрянорожденна царівна Іоппи.

Одна за одною наринули хвилі, омивши неначе мальоване тіло,

І світло вперіщило з вічного неба: подібна до лику  морської  богині

Красою засяяла враз  Андромеда!

Біліша за кістку була її шкіра, й рожевим вогнем мерехтіли ланіти,

Неначе запалені в храмі лампади. Вуста вигравали червоним  коралом,

Що зріс серед синього, грізного моря. Якби ж  хтось з мужів

Благородних і видних, в той час споглядав чарівне дивовиддя,

Відразу  збавився би сну і спокою,  відчувши  пекучу любовну розпуку.

Але було в діві усе ж щось такеє, що людям звичайним було не властиве

І більше ріднило її зі злим духом, невситимим кров'ю  великих героїв.

У тілі царівни знайшлись дивні вади:

Від ситної їжі напнулась утроба, і щось, проштрикнувши  тоненькую  шкіру,

Із круглого боку її випирало. Було воно схоже на ріг, чи то кіготь  

Пожертого нею підступного змія. Бо ж нині чудиськом

Постала царівна, на світі якого іще не бувало.

На неї поглянувши, скрикнув хлопчина й відразу полишивши

Теплеє ложе, подався в бездушну солону безодню. Накрили його нерозбурхані води,

І тіло, що досі було ідеалом, навіки вони погребли під собою.

Персей же, найперший помежі героїв, дістав із торбини якусь круглу гирю

І виніс її перед очі  царівни, гучне і безстрашне кидаючи  слово:

«Хоч я і  убив злу Медузу-горгону, та смерть не згасила лихого завзяття,

І погляд лишився її небезпечним: усяку він твар обертає на камінь.

Вжахнися його і ходи назад в море. Межи морських   трав заховайся на хвильку,

Допоки я берег оцей не покину. Опісля виходь на омріяну сушу.

Бери, що захочеш – людей, скот чи рибу, тобі не чинитиму я перешкоди».

На тім і скінчив безсоромний царевич, знедолений син чепурної Данаї.

Із подивом слухала тую промову удруге народжена в бурі царівна,

І болісна туга сушила їй серце, омите  холоднозміїною кров'ю.

Йому відказала  отак Андромеда: «На тихій околиці пишної Йоппи

Стоїть халабуда поважного старця, якого усяк прозива Феокрітом.

Затятим мисливцем колись був той ланець. Вистежував вепря, меткою стрілою

Бив в око заблудлого хижого вовка, оленячі шкури вибілував ловко.

Коли ж завітала незавидна старість, і більше не міг він в кущах чатувати,

То задля забави, а більше доходу, зі шкур став зшивати небачені речі –

Тварин, яких ще не родила природа: з рогами гіллястими царственних левів,

Крилатих свиней з головами козулі,  орлів триголових, подібних до гідри.

Якось-то мій  батько і  пастир народів й собі наказав змайструвати химеру,

З’єднавши в ній риси  Тифона й  Єхидни.

Зрадівши душею, удатливий майстер не гаючи часу  узявся за діло.

Сяк-так мудрував безутомний вигадник, ладнаючи щось у своєму жиліщі,

Що тиждень чи  два не з'являвся на люди. Нарешті приставив зміїнеє тіло

До крижі козиної гріхосрамної і з сим заявився царю перед очі.

Побачити дивну оту чудасію зібралось на площі чимало народу.

За нею й сама я тоді назирала. То була чудова, майстерна робота,

Однак на нащадка двох грізних чудовиськ навряд чи скидалась потворна химера…

Так, значить, чутки повідають нам правду: лиш рівного з рівним арідники  зводять.

В руках ошуканць тримає підробку й, нарікши її  головою горгони,

Лякає  нікчемним, негодним трофеєм».

***

Напевно, я надто жадібно поглинала їжу, раз примудрилася проковтнути таку велику кістку майже цілою. Потрапивши у ненаситний шлунок, вона пробила його наскрізь і вийшла назовні.

Що то було? Тепер і не пригадати.

Я натиснула на твердий виріст, і він зник усередині утроби. Небезпечна рана, яка покірно приймає те, що їй згодовують. Не болюча і не кровоточива. Така, яка не потребує лікування.

О, якби цьому балакуну Персею справді пощастило десь  роздобути голову Медузи, що б вона випалила в мені в першу чергу? Зміїне єство, яке зробило мене майже невразливою і домопогло перемогти у двобої? Чи людяність – а точніше, найціннішу її складову – незгасну надію? Я стала б каменем, забувши про обов'язок і здобувши вічний спокій... Але ця голова – фальшивка, і тому я залишаюся тим, чим і була – чудовиськом, яке пожерло інше чудовисько. Страшнішим за те, що розбивало кораблі, ковтало людей і вивергало їх трупи.

Поступово живіт мій спадає, і тіло набуває колишньої форми. На ранок будь-хто впізнає в мені Андромеду, яка дивом врятувалася з пащі морського змія. Але правда в тому, що змій тепер живе в мені, і обличчя єдиної людини, яка бачить мою справжню сутність, спотворив страх. Ось він опускає свою єдину зброю – обман, спрямований проти мене, і стає навколішки. Син Зевеса протягує руки і благає про милосердя.