Пісня п'ята

Сльози нещирі зроняє  невиспата Еос, скелі і луки укривши рясною  росою.

Пальці руки розчепіривши, білі тумани й вітер згрібає в одне дощове хмаровиння.

Його розстеливши над вранішнім морем, погрожує сірі потоки наслати

На тих, хто прийшов на скорботний обвідок.

В хітонах барвистих  багацько цікавих стояло:

І ті, хто життя вікував  на м'якому підложжі; і ті,

Хто на вогкій землі засипали, собі не знайшовши хисткого притулку.

Підклавши під ребра козиную шкуру, до ранку на ній без тривог спочивали.

Та в дечому були усі вони рівні: нужденні й вельможі нікчемні у дусі,

Позбавлені  всякого сорому люди –  усі, хто прийшов подивитись на страту.  

До них,  не обважених жалем спочуття, залишивши дім свій, зійшла Андромеда.

Закутана в вугільний плат, як суденце під смолисто-чорним широким вітрилом,

Пливла до убивчої, згубної бурі. І слів на загал не зронивши прощальних,

Напутньої мови не чуючи в спину, до хмуристих скель подалася, сердешна.

Пройшла півдороги й застигла на місці. На море  блакитне звела сумні очі,

Тоді на покинутий град озирнулась. Аж раптом під поглядом пильним повстало 

Дитинство і юність, і зраджені мрії, і в серці видіння родило гризоту:

«Ось бачу я, як підіймаються в небо від капищ стовпи безтілесного диму:

То в жертву приносять вгодованих вівців Зевесу Булею [1]та славній Афіні, і вод

 Підбивателю Посейдону. Так само і я, до каміння прикута, призначена буду

 Жертовною твар'ю. І все, що належить іоппській царівні, –

Залишений предками сан знаменитий, палацу міцні, непіддатливі стіни

Й народів усяких столикеє  плем'я – ніщо не наслідую я за законом.

Закони для мертвих – то тлін ворухливий. Отож не пізнаю ніколи я  слави,

Й ім'я красномовством своє не звеличу, із вуст упустивши крилатеє слово.

Ні старість, ні дряглість мене не спіткають, уклавши безсилу на пишнеє ложе,

Бо ще молодою віддамся я морю.

А втім... як подумати… Ті обіцянки мойри  давали геть іншій царівні.

Давно вже загинула та Андромеда, з собою забравши омріяний жереб

І звівши на трон  безувірський завзяток. Він в шлунку голоднім

Породжує вітер й ефіром порожні кишки надуває».

Залишивши натовп і знявши одежу,

Попереду стражей пішла Андромеда. І з подивом щирим її провожаті

Дивились на статне, вгодоване тіло: неначе безкістною стала царівна,

І  порухом кожним являла ту плавність, яка зазвичай притаманна  гадюкам.

Її довели до печальної  кручі, що висла над хвилеграйливим простором,

І там прикували міцним срібним цепом.

Над хвилями вже піднімалась горою спина ненаситного ницого змія,

Коли з велелюдного стовпища раптом почулися жалібний плач та молитви.

До Кроноса так промовляли підданці: «Отець всім богам! Поглинатель Метиди,

Злочинців мерзенних на горло каратель! Побач наші сльози

І милій царівні розумом світлій скасуй покарання!

Бо навіть вгодити бажаючи богу, не здатні забути про власне ми благо.

Кому, як не їй панувати в цим караї?

Царю, що ніяк не повернеться з ловів? Чи то гордовитій, нікчемній цариці,

Яка те і знає, що смітить словами?  Так, втративши гідну  богів велемудрих,

Старанну в трудах  і ціпку Андромеду, ми вмить безголовим постанем народом,

Що сліпо порине в жахливу безодню.                                                                                     

Але голосіння лунали так слабко, що їх не розчув глухуватий Панкратор.

До гучних волань  дослухався він пильно: до тих громадян, що у злім нетерпінні

Жадали побачити гибель царівни.

Але тінь від кручі надійно сховала від позорів їхніх згорьовану діву.

Однак вирячали лукаві очиська мужі, одержимі убивчим бажанням,

А жони широкі заполи одежі на голови власних дітей накидали.

Отак під важкою, щільною габою невиннонароджені діти жалілись

На те, що коли синєокеє море, награвшись, віддасть їм сумну Андромеду,

Вони не узріють шматків її плоті.

І заздрощі їх позбавляли розсудку до тих, хто побачать на власнії очі

Багрянопрекрасну святу гекатомбу.

***

Кажу вам: смерть наївна. Як колись коринфський цар Сізіф перехитрив Таната і скував його ланцюгами, так і я спритно обвела смерть навколо пальця. Бо поки цей крилатий юнак, син Нюкти, стане роздивлятися мене і розмірковувати над тим, що я таке  і на яку смерть заслуговую, мине чимало часу. Чудовиська живуть довго. Так довго, що самі забувають, чим були до того, як їхню природу змінила чужа злоба і чорне чаклунство.

То чим я була?

Пам'ятаю!

Турботливою володаркою негідного мене народу: нащадків еллінів, єгиптян, фінікійців і ханаанців, які, змішавшись між собою, дали гіркий  дрібний плід. І ось замість того, щоб сидіти на золотому престолі посеред бенкету, я притискаюсь голою спиною до скелі. Піді мною порожня пристань – розорене підступним змієм гніздо з випитими яйцями. Я сама не раз ставала свідком того, як він заковтує кораблі і, протримавши в утробі, вивергає їх уламки. О, хирі дерев'яні суденця, зім'яті й розбиті вщент! З ваших решток  не збереш і вутлого плоту!

Але моє тіло – знерухомлене і закуте у ланцюги – лише тимчасовий притулок для того, чим я стала. Божественна жертва, яка задумала страшенно безбожну справу. Я спостерігаю за тим, як мій брат, як мій ворог плескається поміж хвиль, як виблискує його луска під здивованим поглядом прекрасної Еос. І мій розум дозріває для немислимого діяння.

Величний змій здіймається над поверхнею вод. Він кружляє перед скелею, насичуючи  душі тих, хто зібрався на березі, страхом, готовий без супротиву забрати те, що належить йому згідно  з домовленістю. Угодою, складеною без моєї участі, але схваленою моїм мовчанням. Бо який у мене був вибір? Бути з'їденою морською почварою або проклятою своїми співгромадянами?!