Пісня четверта

Мулів повільних розпряг безбоязний Персей, і на зміну

Їм коней привівши прудких і грайливих, нарешті відбув із гостинного дому.

Геройськи повстав в колісниці, та пара коліс обважнілих

Ободом в землю втопилась. Зігнулися спиці  і вигнулась вісь

Від надмірної ноші: вин нерозбавлених, щільно укладених кусів

М'яса солоного в стамносах круглобокатих; різних хлібів та сувоїв тканини.

Радо  стрічали героя іоппці й на подвиг його виряджали, уславивши гучно.

Вслід колісниці ступали глотою жони, мужі і маленькії діти.

Малят матері підіймали на руки, щоб лоба  торкнувся Персей богорівний.

Вийшли на вулиці всі, хто був здатний ходити, аби вшанувати

Шляхетного сина Данаї. Лише один старець,

Начальник над берегом, скель гостроверхих наглядач,

До моря подався, і там, у човні небиткому

Вийшов в морську широчінь вельмиспливну.

Тенета, що плів і вночі, і удень без спочинку, розставив між гладким камінням,

Розтяг їх, в безодню заглибив, для змія готуючи пастку.

Один, без підмоги, збирався зловити піфона, живіт розпатрати і вирвати жало,

Що ним лиходій убивав свої жертви.

Бувало, в бою кровожерливі кери не раз зазіхали на душу сміливця,

Та виду злякавшись його, підіймались і хутко неслися на крилах у небо.

Очоливши сотню гоплітів, він першим пускався в убивчу, криваву пригоду,

Й противників списом зневаживши мідним, здобув собі вічну, заслужену славу.

Води упливло з того часу чимало, і молодість жвава поринула в Лету.

На зміну їй зрілість прийшла стиглоплідна і віддана була безкрайньому морю.

Коли ж і її заступило старіння, то серед дорадників й думничів знаних

Засяяло ймення його, наче сонце. Раз вставши за царським великим престолом,

Він голос відтіль подавав благозвучний.

Навік відцуравшись своєї оселі, синів і дочок не надбавши увчасно,

Самітником жив він, в одній лиш царівні вбачаючи серця самотнього втіху.

І часто так думав: «Якби мені сина послали великії мудрії боги,

Наврядчи зрівнявся б він твердістю духу та величчю думки з дочкою Цефея».

Її він ростив, як той люблячий батько. І в день, коли в темнім єгипетськім храмі

Амон з вуст зронив нищівне прорікання, в безсиллі

Упав на пісок і заплакав. Аж потім, піднявшись, сплів міцнії сітки,

І в домі здійснивши святу гекатомбу, подався в туманнеє море на лови.

Та старість, подібна до хижої п'явки, із тіла могутнього випила сили:

Посохли стожильнії м'язи, і руки вона обернула на тонкії лози.

Безсилим постав заповзятливий старець один серед лютої, злої стихії.

Стовпи поваливши й роздерши тенета, гаспид поганий відтяв йому ноги,

І, тілом обвивши, потяг старця в море…

Сумний поголосок принесли царівні вістівці жорстокої, тоскної долі,

Невмисно кріпку відібравши опору.

Коли ж із перстами кривавими Еос вернулась на свіже, поддатливе ложе,

Ні звір, і ні бог, і ніхто серед смертних не став раптом зріти сумну Андромеду.

Нещасна замкнулась у темних покоях, і виду тужливого з них не являла,

Забувшись сирітським, розпачливим  скорбом. Так дні відбувала вона, що лишились.

Прогнавши прислугу, про справи забувши, нещасна заглибилась у морок суцільний.

Лиш зрідка просила чогось попоїсти, й смаки її жасно вражали кухарок.

Привиклі пекти круглолиці хлібини, на стіл подавати вино і гранати,

Змушені були в лісах і болотах безруких й безногих створінь кмітувати.

Гадюк наловивши із добрий десяток і міддю нещадною їх порубавши,

Лишали скривавлених  біля порогу  пишноздобитої царської спальні.

Інших же, сповнених сили і трунку, в корзини плетені живими  саджали

І так дострачали  до красних покоїв.

Пекельних тих аспідів – жвавих чи мертвих – руками безкровними брала царівна.

Розтявши їм плоть і  дітавши печінку, її вона в рота поклавши, ковтала.

Кістки розгризала й багряною кров'ю охоче ту  негідь усю запивала,

В утробі  мерзенну вчуваючи  ситість.

Зцідивши з зубів небезпечну отруту, в очіці  собі заливала царівна,

Неначе якусь проганяла хворобу. Й від того інакшало тіло дівоче:

Чутливим ставало до жару і  світла, спритнішим й гнучкішим, неначе  зміїне.

Наповнились трунком збілілії губи, і те, що колись дарувало утіху,

Тепер віщувало жахливу загибель.

***

Є пари речей, які ми не уявляємо порізно лише тому, що ніколи не бачили їх такими. Небо та зірки. Велика Ведмедиця та Волопас. Земля та Місяць. Але за давніх часів Гея була самотня, і Місяць не сходив на нічному небі. Його не було, і ніхто навіть припустити не міг, що одного дня він вигулькне, породжений величними Гіперіоном і Теєю. А втім, без нього тепер ніяк. Це він заколисує море на своїх руках, викликаючи припливи і відливи, утихомирює, щоб воно було поблажливим до мореплавців.

Місяць і Море.

Море і бурі.

Корабельна троща і надія.

Тіло й душа.

З котрогось часу я відчуваю себе нарізно зі своїм тілом. Колишнього, жіночного  та світлокудрого, більше немає. Я занапастила його. Отруїла трунком страшнішим за той, який розбризкує стоголова гідра, що оселилася біля витоків Амімони. Навіть мій подих несе неминучу і болісну смерть.

Я більше не потребую сну. Багатоликий Морфей, бог брехливих пророцтв, що являється людині уві сні, більше не владний наді мною. Зодягнений у білий хітон, увінчаний короною з  яскраво-червоних маків... Бодай ти пропав, подаватель хибних сподівань і роз'ятрувач серцевих ран! Інші ж небожителі, ревні у насадженні своєї волі, стійте за мене! Стійте твердо! І бійтеся! Бо  більше я не людина, але щось таке, чому ще не вигадали імені.

Коли я дивлюся в дзеркало, то бачу, як із куточків очей виповзають чорні зміїні язики та облизують очні яблука. Я більше не породження багатоголосого моря, але земний аспід, що злизує залишки вологи. З усім, що було подаровано мені природою від народження, що вийшло з утроби моєї матері-цариці закривавленим шматком людської плоті, покінчено назавжди. Але це не привід засмучуватися. Всемогутні боги відчувають до змій збочену любов. Навіть єгипетський Амон пожалів злочестивого Апопа і не добив його своєю рукою.