Пісня третя

Духом піднеслась вітчизна народів премногих, що  бога Амона

На поміч собі прикликали. Розвіяв їх сумніви бог, і вином благородним

Залишки смутку прогнали мужі безтурботні.

Тіла умастивши й одівши святкові хітони, зі сміхом наїдки вживали

В родинному колі. Відтак до розваг повернулись і втіхи,

Друзяк пригощали вином і, наповнивши чаші,

Їх вгору здіймали. Забувши про сором, вітали життя нежурливе.

І так захмеліли, що брат не взнавав свого брата.

Легейди, кому не віднялися ноги, до скель добредали і з голого верху

Зривались і з криками падали в море. Хтось  сном безпробудним, смертельним

Забувшись, в вині потопав, що лилося з горлянки. Інші ж у тілі

Відчувши наснагу, колишніх друзяк на двобій викликали.

Кістки розтрощивши у тому борінні, нещасні суперники падали долу,

І душі їх вмить у пітьму поринали.

Обтерши зі  щік рясні сльози утрати, їх вдови в розпуці лишали домівки.

Під небом простягшись беззоряним й темним, вони нарікали

Богам вседержачим й великому Зевсу на многії кривди,

На фатум жорстокий і бід рясних зміну.

В той час в колісниці, запряженій мулом, від бога народжене

Чадо Данаї, царевич Персей виїжджав урочисто.

Зажити бажаючи слави гучної, на пошуки грізних чудовиськ він рушив.

Царю Полідекту, володарю краю, що серед людей прозивався Серіфос, він дав

Обіцянку принести на втіху відрубану голову злої горгони.

У надрах земних й океанських глибинах, в розщелинах скель,

Що ховають в утробі силу-силенну почвар кровожерних,

Страшніше немає за тою істоту, що зглядом єдиним  людей обертає

На непохитне безживне каміння. Залишивши якось морськую безодню,

Із вод вийшла діва Медуза-горгона і геть подалася від зубного моря.

За нею, скорившись нестримій любові,

Бажанню нездержному розум віддавши, гнався Посейдон, цар лихої стихії.

У храмі Афіни нагнав свою жертву і силою змусив її до любові.

В сльозах озвалася Медуза-горгона до дочки Зевеса, до Тритогінеї[1],

Аби та для неї егідою стала. Та ревнощам жовчним піддавшись, Афіна

Забрала у неї блискучії кудрі і, зміями звивши прекрасне волосся,

Трутизною наскрізь  його просочила. Відтоді на кого не гляне Медуза,

В ту ж мить перетворить на камінь недвижний, навіки приречена на самотину.

Коли ж до Персеєвих вух безтілесний Афелій [2] доніс стоголосі благання,

Він вирішив, що змієдіва десь поряд. І, зброю піднявши, в запеклім двобої

Готовий  був славу здобути героя.

Та вдови йому указали на море, де демон могутній сколихував воду.

І так промовляли у відчаї жони: «В усьому повинна підступна царівна!

Схиливши главу на камінний жертовник, щоб монстру  віддатись душею і тілом,

Причиною стала не смутку,  а втіхи.

Від радості тої, що кревная жертва позбавить Іоппу від лютого змія,

Достойні мужі допилися до згуби». Слова ті  неправні, безглузді  та кривдні

Чимало уразили зевсова сина. Очима обвівши безкраєє море

І в ньому не взрівши нікого, хто може йому супротивником стати годящим,

Царевич джигнув товстоногого мула і далі подався по вулицях  граду.

І сміх, і ридання, і дикії зойки його проводжали безладним звучанням.

Коли ж до палацу дістався сміливець, ворота важкі перед ним розчахнулись,

І безліч ніг сходами збігла негайно рабів і рабинь, щоб уважити гостя.

У залу його провели, де бенкетів гучних і на день не вщухало завзяття,

Де цар і цариця на тронах сиділи, і там на м'яке влаштували сидіння.

Отак опинився  Персей серед знаті – мужів доброзичливих й знаних вродливиць.

Лише не було там царівни Іоппи – в покоях порожніх зосталася діва.

Зажурена вельми, з лиця вона спала, неначе  душа її вийшла із тіла

 І сірою тінню по світу тинялась.

***

Мені було одинадцять, коли я вперше прийняла посольство. Я сіла на трон, а під

мої ноги підставили велику дерев'яну скриню, щоб я не бовтала ними в повітрі. Годувальниця стояла за моїм правим плечем, а мудрий Асфаліон – за лівим.

О, як же здивувалися оті гідні мужі з Пірея тому, що їхні слова має вислухати дитина! Певно, вони сприйняли б такий прийом за образу, якби їх заздалегіть не попередили, що у царя Цефея немає синів. Схиляючи голови, вони дивилися так, ніби я обділила їх шаною. І я звеліла їм: «Говоріть!», бо усім іншим у цьому палаці було до них байдуже: моя мати позувала скульптору, а батько полював на вепра.

Відтоді я не злюбила свого голосу. Різкий і високий, як крик меви, він країв тишу великої зали гостро заточеним дискантом. Я бентежила зрілі уми своїх гостей, пропонуючи їм наїдки та напої і виявляючи таку гостинність, якої вони не зустрічали у жодному іншому домі. Я вислуховувала їхні прохання і пропозиції, розмовляючи вельми розважливо для свого віку, і обіцяла переказати їхні слова цареві.

З того часу я залишала тронний зал тільки тоді, коли він перетворювався на бенкетний, займаючись державними справами з великим захопленням. Народжену Полактією, згодом мене стали назвали Андромедою – «мислячою, як чоловік, та іншими чоловіками управляючою». Та моя нога рідко переступала поріг зали для прийомів, коли довгі кедрові столи, розставлені півмісяцем біля стін, заставляли тарілками з їжею, і знатні люди Йоппи розпивали тут вино. Моя мати сяяла посеред пишних зборів у найкращих своїх нарядах, і дзенькіт золотих прикрас, які вона чіпляла на свої груди та п'ястя, губився серед звуків музики та п'яних вигуків.

Єгипетські танцівниці в одних лише пов'язках на стегнах упиралися руками в підлокітники різьблених крісел і легко підкидали невагомі тіла в повітря, оминаючи перешкоди з дорогих меблів. На відміну від них юні рабині, що сновигали із золотими умивальниками туди і сюди, змушені були протискуватися між лавами та стінами. Іноді вони проливали свою дорогоцінну ношу на гостей, і ті кляли їх, забуваючи про те, який  дорогоцінний дар їм дістався – кілька крапель прісної води серед солоної пустелі. Нещасна жертва кораблетрощі, вхопившись за край дерев'яної дошки і пробувши отак кілька днів у морі, багато віддала б за одну-єдину краплю цього рятівного напою. Але тут, у домі мого батька, де життя так мало цінується, ним миють руки.