Пісня друга

Башти скорботного міста, і стіни, і мури  перед всевидячим  оком постали.

І всі, хто шанує безсмертних веління, рушили разом до храму Амона[1],

Щоб з вуст ясновидця почути надії предвістя. Аби заспокоїти серце,

Багатий і бідний, докупи зібравшись, таке запитали великого бога:

«Ти – дух всюдисущий, одягнений плоттю і кров'ю,

Утілений в кожній розумній істоті; збирач рясних хмар і видихувач вітру!

Той, кому думи усіх  споконвічних видимі наче розгорнутий свиток.

Яви милосердя і божу прихильність! Бо всі ми смиренно несем покарання

За легковажний характер цариці. Морю навіки віддавши найкращих,

Замислили ми рятівну гекатомбу, щоб милість вернути морської богині

Або ж то мольбою пом'якшити кару.

Та та, кому слізьми завдячують вдови і діти нещасні, позбавлені батька,

До нас, бідолашних, зійти  не схотіла, даремно чекаючи на даровизну –

Плоть, відокремлену від Кассіопи. Ти, о Амоне, володарю світу,

Сонця осяйного добрий хранитель! Вуста розтули і повідай нам правду,

Голосом гучним скажи прорікання: що з нами буде, коли гострі скелі

Стануть жертовником  згубним й похмурим? Голову схилить на тому камінні

Донька царя і цариці верцадло. Та чи достатньою буде пожертва,

Аби відкупитись  від жасного змія? Або ж гірший гріх ми візьмемо на душу,

Позбавивши край наш твердої опори?

Плачуть ліси, і рівнини, і гори, жони і діти малі й безпорадні,

Горе відчувши близької розлуки.

В'яне зелена лоза виноградна.  Ба, навіть старі галузисті оливи

Благально питають: чи бажаний даток?»

Враз розчахнулися храмові двері, і вийшов до них велепишний служитель –

Тлумач сновидінь і священної волі відзначений богом сліпий виконавець.

І так їм сказав: «Поміж славного люду, великих царів і безстрашних героїв

Ліпшої й годі шукати посвяти за красномовну царицю Іоппи. Лише її тілом

Наситивши  змія, навіки позбавитесь лютої кари. У хвилі киплячі

Злив кров без останку й кістки поскладавши на землю рядками,

Чималий пожиток дістанете з того. Коли ж не поступиться вашим благанням

Віддати себе болакучому морю і в темну могилу зійти супокійно,

Віддайте чудовиську Андромеду – піднесену духом і розумом діву,

Чия пишна юність вам стане заслоном». Так жрець говорив,

Що прийшов з того краю, де віють гарячі вітри серед пустки; де води,

З великої вийшовши річки,  у русло колишнє вертаються знову;

Де сном непорушним в німих гробовищах у надрах гробниць

Гостроверхих і гожих на лаврах спочили великії царі;

Де смерть – то не смерть, а продовження віку…

***

Йоппа – портове місто. Велике змішання народів, кожен з яких своєю чергою панував на цих землях. Двісті років тому фараон Менхеперра, коронований у Фівах цар Єгипту, хитрістю захопив це місце. Двісті плетених кошиків були принесені до палацу як підношення цариці. Але замість золота та дорогоцінного каміння в них опинилися єгипетські воїни. Тоді нас занапастила жадібність. Зараз губить гординя.

Єгипетський цар проголосив над нами ще одного владику – милостивого бога Амона, хто чує благання тих, хто промовляє до нього. Дехто з еллінів вірить, що Зевс постав єгиптянам у його образі. Але ж ні! Амон не знає, що таке ревнощі. Він не дріб'язковий і не зневажає смертних. Бик для свого міста та лев для свого народу. Кожна істота тремтить перед ним, бо ніхто не зрівняється з ним у могутності. Він – добра сила, що звільняє від зла. Хто любить його, той має більше, ніж призначено долею…

Ось який мій істинний бог, на якого я покладалася, зраджена всіма іншими небожителями. Але й він підвів мене.

Мені довелося чекати, поки денні піснеспіви в храмі змовкнуть, і каміли, що прислуговують Амону, розійдуться по своїх домівках. Безтурботні дочки щасливих батьків! Їх обійматимуть їхні рідні, розпитуючи про те, як минув день і що нового вони бачили. А вони розповідатимуть про те, як єгипетський оракул, вдихнувши дурману, передрік златокудрій царівні Андромеді сумну долю. У вдаваному нападі скорботи ці благородні діви рватимуть на собі одяг і дряпатимуть нігтями обличчя, аби вкрасти співчуття, яке належить мені. Їх жалітимуть і втішатимуть, зовсім забувши про причину розпуки.

Що ж, я поступаюся їм правом бути втішеними їхніми близькими, бо своїм навряд чи зможу скористатися. Моя мати-цариця всіляко уникає мене, ніби боїться, що прокляття, яке вона переклала на мої плечі, може до неї повернутися. Ні, мамо, цього не станеться. Я збираюся гідно пронести свою ношу – могильний камінь, який ти поклала мені на спину. Прийде день, коли я скину його в море, а сама залишусь легенькою і неушкодженою. День і ніч я шукаю шляхи порятунку й того, яким чином можна розірвати між нами кровний зв'язок!

О, мій батьку, що дозволив своїй дружині зробити з твоїм чадом те, що вона зробила! Тебе змиє хвилею від потопаючої ваги, разом з усіма твоїми слабкостями. Ти розчинишся в солоній воді без сліду, оскільки в тобі ніколи й не було нічого ні від царя, ні від мужа.

Я гніваюся на вас – тих, заради кого добровільно жертвую життям, оскільки могла відмовитись від сумної долі всім вам на смерть! Глибока образа переповнює моє серце, бо за свою жертовність я не отримала і дещиці співчуття. Чи можна злість і образу перекувати на обладунки, аби стати невразливою для зла? Це мені невідомо.

Біль не вщухає, ніби мене вже роздерли. Він гризе щогодини. Піднімаючись широкими кам'яними сходами, що ведуть до храму невидимого бога, я не можу думати ні про що інше. Навіть ступивши під склепіння святилища, не здатна залишити цей щем за порогом. Курильниці давно згасли, але в повітрі все ще пахне галюциногенними травами.

Чи це не смішно? Храм Амона – темне місце, куди проникає так мало сонячного світла. Величезна будівля, чиї стіни поцятковані написами і малюнками, які оповідають про величні діяння владик небесних і земних. Храм моєї душі, де колись я вручила себе в руки чужинця, а він віддався в мої, піддавшись коханню. Якби цього не було, я не стала б допитувати його так суворо.